– Пане намісник, – сказав він, – нам пора. Дозвольте ж іще раз подякувати вам за порятунок, і дай мені Боже відплатити вам такою ж послугою!
– Не знав я, кого рятував, тому й на подяку не заслуговую.
– Скромність це у вас промовляє, яка відвазі вашій не поступається. Прийміть же від мене сей перстень.
Намісник, змірявши Абданка поглядом, поморщився і відступив на крок, а той, із батьківською просто-таки урочистістю в манерах і в голосі, продовжував:
– Погляньте-но. Не коштовністю цього персня, але іншими його достоїнствами обдаровую я вас. Іще замолоду, перебуваючи в бусурманській неволі, отримав я його від Богомольця, котрий зі Святої Землі повертався. В камінчику оному міститься прах Гробу Господнього. Від подарунка такого відмовлятися не годиться, хоча б навіть він із ославлених рук сподіявся. Ви, добродію, чоловік молодий і жовнір, а якщо вже й старість, могилі близька, не відає, що з нею перед кончиною статися може, що ж тоді говорити про молодощі? Маючи попереду вік довгий, їм із куди більшими злигоднями судилося зіткнутись! Перстень же сей убереже вас од лиха і охоронить, коли надійде година судна, а мушу я вам сказати, що година ця гряде в Дике Поле.
Настало мовчання; чутно було тільки попихкування вогнища та кінське форкання.
Із далеких очеретів долинуло тоскне вовче виття. Раптом Абданк сказав наче сам собі:
– Година судна гряде в Дике Поле, а коли нагряне, задивиться весь світ Божий…
Намісник, збентежений словами дивного мужа, машинально взяв перстень.
Абданк же спрямував погляд у степову темну далину, потім не кваплячись обернувся і сів на коня. Молодці чекали його під горою.
– В дорогу! В дорогу!.. Бувай здоровий, друже-жовніре! – сказав він намісникові. – Часи тепер такі, що брат братові не довіряє, через те ти й не знаєш, кого врятував; отож я імені свого тобі й не сказав.
– Ваша милість не Абданк, значить?
– Це мій герб…
– А ім’я?
– Богдан Зиновій Хмельницький.
Сказавши це, він з’їхав по схилу. За ним рушили й молодці.
Невдовзі сховала їх темрява й ніч. І лиш коли віддалилися вони щось на півверсти, вітер приніс до вогнища слова козацької пісні:
Ой визволи, Боже, нас усіх, бідних невільників,
З тяжкой неволі,
З віри бусурманськой —
На яснії зорі,
На тихії води,
У край веселий,
У мир хрещений. —
Вислухай, Боже, у просьбах наших,
У нещасних молитвах,
Нас, бідних невільників.
Голоси помалу