А позаяк ніч спустилася над Омельником, нічого не було дивного в тім, що зразу – біля покинутої фортеці – постав чи то дух, чи то чоловік. Місяць, що саме виглянув із-за Дніпра, вибілив пустельну місцину, головки реп’яхів і степові далі. Зараз же нижче за течією в степу з’явились якісь нічні створіння. Перелітні хмарки раз у раз застували місяць, і образи ці то біліли в темряві, то меркли. Подеколи вони пропадали зовсім і ніби танули в мороку. Наближаючись до вершини, на котрій стояв згаданий вершник, вони зупинялися раз у раз, тихо, обережно і повільно підкрадались.
У русі цьому щось застрашувало, зрештою, як і в усьому степу, такому спокійному на вигляд. Вітер іноді завівав із Дніпра, зчиняючи шелест у засохлих реп’яхах, які хилились і тремтіли ніби з переляку. Та ось поглинуті сутінками руїн образи пропали. У блідому сяйві ночі видно було тільки нерухомого на узвишші вершника.
Одначе шелест привернув його увагу. Під’їхавши до самого крутояру, він уважно почав углядатися в степ. Одразу влігся вітер, шелест ущух, і настала тиша мертва.
Зненацька розлігся пронизливий свист. Багато голосів разом і несамовито заволали: «Алла! Алла! Ісусе Христе! Рятуй! Бий!»
Загриміли самопали, червоні спалахи розітнули морок. Кінський тупіт перемішався з брязкотом заліза. Ще якісь вершники поставали в степу ніби з-під землі. Справжня буря здійнялася в цій щойно безмовній і зловісній пустелі. Потім стогони людські почали вторити жахливим крикам, і нарешті все стихло. Бій закінчився.
Треба гадати – в Дикому Полі розігрувалась одна із звичайних сцен.
Вершники з’їхалися на узвишшя, деякі спішились, уважно до чогось придивляючись.
Із темряви почувся гучний, владний голос:
– Гей там! Викресати вогню та запалити!
Зараз же посипались іскри, й миттю спалахнув сухий очерет із скіпкою, що їх мандрівець Диким Полем завжди мав при собі.
Не гаючись у землю було встромлено жердину з каганцем, і світло, що падало зверху, різко та яскраво виявило десятка півтора людей, які схилилися над кимось, нерухомо розпростертим.
Це були воїни в червоних придворних строях і вовчих шапках. Один, що сидів на доброму коні, з вигляду командир, сплигнувши на землю, підійшов до лежачого й запитав у когось:
– Ну що, вахмістре? Живий він чи ні?
– Живий, пане намісник, хрипить ось, арканом його придушило.
– Хто такий?
– Не татарин, якесь велике цабе.
– Воно й слава Богу.
Намісник уважно придивився до лежачої людини.
– З виду гетьман, – сказав він.
– І кінь у нього – аргамак рідкісний, такого нема і в хана, – відповів вахмістр. – Та он його тримають!
Поручик глянув,