Поряд із будинком, де жив опальний чех, був маленький продуктовий магазинчик, не ті великі й мертвотні супермаркети, що нагадують скотомогильники, а приватна інтимна крамничка, усуціль заповнена ящиками з пивом та бананами. Зайшовши й поштовхавшись у тісних кулінарних закамарках, ми знайшли власника. Це був старий огрядний чоловік, непевного зросту й політичних поглядів, він читав, здається, Гемінґвея, і ми йому очевидно заважали.
– Скільки у вас тут речей?! – несміливо говорить Сильві.
– Тисяча двісті, – саркастично відповідає чоловік.
– Нам потрібен сир і помідори, – Сильві вирішила вкінець зіпсувати йому настрій.
– І пиво, – підказав я.
– Скільки? – чоловік стійко тримався й обслуговувати нас не поспішав.
– Півкілограма, – сказала Сильві.
– Дванадцять штук, – відказав я.
– Беріть, – дозволив чоловік.
Ми почали вибирати. Я взяв дві упаковки, підійшов до чоловіка й виклав бабки.
– Ми до вашого сусіда-художника приїхали, – почав знову Ґашпер. – Ви його знаєте?
На обличчі продавця вперше з’явилася посмішка.
– А, – говорить, – старий чех! Знаю-знаю, постійний клієнт. Передавайте вітання старому хуєві!
Він іще деякий час радісно крекче, бере в Сильві десятку за помідори й сир і разом із здачею насипає їй повну долоню фруктових карамельок.
– Гарного дня, дівчинко, – каже він.
Сильві дякує й ховає карамельки дo кишенi джинсів.
Я дістаю презерватив і проcтягaю мужчині. Це з Відня, кажу. Той удруге посміхається.
Художника звати Руді. Він справді був приятелем Гавела й робив у себе в Чехословаччині великі металеві об’єкти. Якби гелікоптерам і літакам ставили пам’ятники, вони мали б десь такий вигляд, як об’єкти Руді. Коли росіяни дали старому Дубчеку під зад, він ще деякий час лишався вдома й далі робив свої багатометрові конструкції, що складалися із лопатей, фюзеляжів і залізних балок. У якийсь момент радянську владу це дістало, його звинуватили в абстракціонізмі, до того ж так воно й було, і попросили куди-небудь звалити. Руді вибрав Західний Берлін. Уже через кілька років він мав власне ательє й сталі замовлення. Його металеві штуки купували банки й страхові компанії та встановлювали їх біля своїх офісів. Останні років п’ятнадцять Руді часто виставлявся в Чехії, але повертатися не хотів, хоч зла на батьківщину не тримав. Нині йому було під сімдесят. Він зустрів