Сильві махає їй услід рукою, але не надто активно, щоб та, бува, не повернулася.
За вікном висить туман, крізь нього пробивається тьмяне ранкове світло, великі мокрі сніжинки липнуть до шибок і відразу тануть. Після ночі повітря ще не прогрілося, але сніг усе одно тане, прямо в повітрі, по склу стікають великі жирні краплі, я бреду коридором із готельним рушником і «гедендшолдерсом» у пошуках душу.
Душ у кінці коридору, звідти лине дзвінке багатоголосся.
Я відчиняю двері, валить пара, коридор наповнює теплий туман, я роблю крок усередину й намагаюся розгледіти, що там, за туманом, а там стоїть кілька голих тинейджерів, на підлозі валяються їхні футболки, може, якась футбольна команда, думаю я, хто їх знає, хто тут зупиняється, але з-під струменів води виходить іще двійко голих тинейджерок, хоч душ узагалі чоловічий. Тинейджери, побачивши мене, намагаються зібрати свої речі, я роблю застережливий рух, мовляв, мийтеся, мийтеся, я пізніше зайду, але вони сміються й говорять: «Старий, усе гаразд, ми вже помилися». – «І ми теж», – говорять тинейджерки. «Ви що тут, ночували?» – питаюсь я, аби щось спитати. Тинейджери далі сміються: «Ні, – кажуть, – просто тут краще раніше зайняти місце, бо потім приходять турки». – «Правильно, – погоджуюся, – краще взагалі з ночі помитись, аби вранці не повторюватися». Тинейджери сміються, – справді, футболісти, – і, прихопивши форму, рушники та голих тинейджерок, забираються кудись у безвість, можливо, на тренувальний збір.
Я пускаю гарячу воду й підходжу до вікна. За вікном обвисає розмокле берлінське небо, на підвіконні лежить кілька великих сніжинок, я відчиняю вікно, і туман виповзає назовні. Двері за моєю спиною відчиняються в сусідню кімнату, де розміщено кілька туалетних кабінок, заходить старий, пожмаканий життям та еміграцією турок. «Привіт, – кажу, – хороший сьогодні день». – «Та нічого», – відповідає він крізь вуса, заходить до крайньої кабінки й починає голосно ригати. Я закручую кран i повертаюся в кімнату.
Пополудні Ґашпер пакує каталоги зі своїми роботами й збирається їхати до знайомої галерейниці. Як справжні друзі ми хочемо його супроводжувати, та й робити в цьому готелі, якщо чесно, нічого – новий тестамент перечитали, «емтіві» подивилися, Сильві навіть позичила туркам анальгін, хоч нафіга їм анальгін, не розумію. Ґашпер довго зідзвонюється з галерейницею, урешті та говорить: «Окей, приїжджайте», і ми їдемо. На вулицях пахне торішньою травою й китайським фаст-фудом. Галерею разом із галерейницею