– Котра година, любочко? – знов перепитала пані. – Я, певно, згубилась у часі…
– У нас немає годинника, вибачте, – відповіла, уникаючи того погляду. – Питайтесь у паничів – вони ж носять із собою годинники!
– Це якось дивно, що в такої панянки нема годинника, – відповіла та, немов і не почувши цілком логічну відповідь.
– Та чому ж дивно! – усміхнулась Софія. – Годинники – то пристрасть паничів. А нам вони навіщо?
Пані продовжувала стояти, ніяк не реагуючи на її відповідь. Господи, що ж їй потрібно від неї?!
– Ну, то ми підемо вже, – стиснула Ясину руку. – Вибачте нас. Он іде якийсь панич – у нього має бути годинник. Так, точно є, бачите – висить ланцюжок на грудях, – намагалась відволікти від себе увагу пані, утім, відчувала на собі її пильний, колючий погляд.
Софія підвела голову й мало не впала, перечепившись за якусь суху гілляку, що несподівано взялась під ногами. Очі пані – два чорних блискучих вуглики – немов уп’ялися в неї, не дозволяючи відірвати від себе погляду. Десь вона вже бачила цю пані… Вона точно знає її! Але звідки?…
– Мені конче потрібно знати, котра зараз година, – наполегливо повторила та. – Ти ж не хочеш згубитись у часі? А згубитись у часі так просто…
Софія хотіла йти, облишивши цю безглузду нісенітницю, але зрушити з місця чомусь не змогла. Лиш смикнулась безпорадно. Щось ніби стримувало її рухи. Що за диво… Уже наступної миті її тіло оповив в’язкий страх, моторошним тремтінням пробіг спиною й закрався в душу. В очах потемніло. Нічого навкруги не стало, лиш непроглядна темінь і десь далеко-далеко – крихітна цятка світла. Цятка збільшувалась, і за якусь неповну хвильку Софія помітила високу постать, що наближалась до неї. «Згубитись у часі… згубитись у часі… – відлунням вторило в думках. – Котра зараз година? Котра година?!»… По тому перед очима замерехтіли якісь химерні картинки, котрі зрештою огорнула суцільна чорнота… Обережні кроки за спиною… Тиша. Яка гнітюча тиша!.. Шурхання сухого листя… Як боляче… Як боляче від цього шурхання! Затулила руками вуха. Знову мертва тиша. А що то за дивні бліді квіти на деревах?… Миттєвий короткий спалах світла – і знову все зникло. Моторошний страх змінився апатією. Усе скінчено… Усе скінчено…
Софія роззирнулась довкола. Теплі сонячні промені лагідно лоскотали обличчя. Поряд валялась парасолька. Яся вражено дивилася на сестру і смикала її за рукав.
– Софієчко, та що з тобою таке? Ходімо вже!
– Де… де ця дивна пані? – спиталась, перелякано озираючись довкола й намагаючись впоратися з тремтінням.
– Пані? Яка пані, ти про що?
– Ну, пані, яка питалась про час, де вона?
Яся розгублено дивилась на сестру.
– Ти мене лякаєш,