То музикувала панянка, він точно це знав. Так може музикувати лише жінка – трепетно й обережно, душею відчуваючи і проживаючи кожну ноту, кожен звук.
Степан не може сказати точно, скільки там пробув – здавалось, цілу вічність, аж поки не стихла музика. Та йти не збирався. Він мусить побачити ту, хто так нещадно покраяла його душу дивними мелодіями! Мусить!
Немов у відповідь на благання його серця, вікно розчинилось навстіж, і в ньому з’явилась юна особа жіночої статі років сімнадцяти у світло-блакитному вбранні. Лиш тільки він глянув на неї – серце защемило так, наче в нього справді влучила стріла Амура.
Це була така краля! Справжня Богиня краси! Її чорні, як смола, локони гойдалися від кожного поруху, наче натягнені пружини, обличчя палахкотіло якимось винятковим світлом, здавалось, найясніша зоря спустилась з небес, аби осяяти її образ.
Степан зачаровано дивився на кралю, і серце запекло в грудях, наче розжарений на вогні шмат заліза.
– Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобі щось! – окликнула вона приємним дзвінким голоском – точно свіжий струмок полився на Степанову душу.
– Чекай, Софіє, зараз прийду! – гукнуло у відповідь дівча років десяти, яке колихалось на гойдалці.
Панянка постояла у вікні, виглядаючи на сестру й, зачинивши його, зникла.
Софія… Яке ж славне ім’я!
Степан провів поглядом дівчинку, яка зіскочила з гойдалки й побігла, весело підстрибуючи, додому. Замріяно потупцявши ще якийсь час під деревом і згадавши нарешті про справи, він пішов своєю дорогою.
Направду, справ він мав цілу купу: статтю про будівництво електростанції[2] треба здати редактору до кінця робочого дня. А писати її він ще й не починав, хоч був на будівництві кілька днів тому. Окрім того, мусить забігти до професора Конопенка з Наукового товариства. Той обіцяв йому дати можливість послухати одну з його доповідей. Теми, які підіймав у своїх працях Конопенко, Степана хвилювали. Він хотів узяти інтерв’ю в професора й розлого написати про його діяльність. І хоч такого завдання Степанові редактор не давав, проте парубок дуже цього прагнув. Він був переконаний, що тема збереження довкілля завжди актуальна й потрібна. А цими днями до Львова приїздить Іван Франко, буде лекцію читати.[3] Він мусить потрапити на неї, бо глибоко поважає цього письменника.
Спершу Степан побіг до редакції, щоб швидко написати і здати запланований матеріал. А вже потім помчав до Наукового товариства. Попри навантаження роботою, у думках постійно зринав образ кралі Софії, що музикувала Шопена. Її миле личко, легкі порухи рук, волосся картинками спливали перед його очима, а дзвінкий приємний голос лунав, здавалось, десь зовсім поряд. Це добряче відволікало, проте відчуття були приємними та теплими. Повернувшись додому пізно ввечері, він