Стояв, доки не стемніло в її вікні, й пішов додому. Душа терпнула від щастя: вона належить йому. Вона належить йому!!! Тепер усе буде добре. Все обов’язково буде добре!
То була чудова весна – весна, сповнена ніжної музики кохання. Вони стрічалися щодня по обіді, в неділю – на світанку, щоб разом іти до костелу. Степан відразу після роботи на крилах мчав до ліхтаря. Софія ж якимось дивом примудрялась непомітно вислизати з дому й теж, не чуючи під ногами землі, бігла щодуху до нього. Тонули в обіймах одне одного, міцно тримались за руки й раділи своєму коханню. А довкола квітнула й пашіла весна. І справді було добре. Аж доки одного разу, у першу неділю червня, до Полонських не приїхали родичі з Кракова.
Софія геть чисто забула про цей приїзд і, як завше, на світанку побігла на здибанку зі Степаном. Усі зібрались за обіднім столом, а її все не було.
– Де твоя сестра? – спопеляючи поглядом, питався батько в сполотнілої Ясі, котра лиш перелякано стенала плечем.
– Де Софія? – дивився він на дружину, пронизував колючим холодом нянечку. – Хтось у цьому домі знає, де моя дочка?!! – гримав.
Та ніхто не знав. А ті, хто знали, мовчали. Ніхто не смів брехати і тим паче зізнаватися, де насправді була Софія.
Вже смеркло, коли Софія вбігла в дім. У вітальні на неї чекав батько. Уважно подивився на дочку.
– Ти де була? – примружившись, спитав.
– Я… та ж до Катрі бігала! – захекано відповіла.
– І що Катря? – мовив, ледь стримуючи гнів.
– До Києва збирається…
– Ти не була в Катрі! – перебив. – Нащо брешеш мені?
– Як… як не була? Була! – переплела спітнілі гарячі пальці й притисла руки до грудей.
– Я їздив до неї. Вона ні сном ні духом не чула про тебе вже кілька не'діль!
Софія сполотніла.
– Брехати мені здумала? Як ти сміла?! Де була, кажи?!!
Потупила погляд під ноги.
– Стрічалась із однією людиною…
– З ким же?
– Він дуже хороший, порядний панич…
– Я так і думав! – прогримів. – «Порядний панич»… Порядні паничі не сміють порочити юних панянок! Що ти собі думала?!! Чи ти, мабуть, і не думала?!! Певно що не думала, раз дозволила собі це! Щоб відтепер із дому ні ногою!!!
– Батечку, змилуйся! Не забороняй мені цього, прошу!
– З дому відтепер ні ногою! – повторив сталевим голосом, мов зачитав вердикт, розвернувся і поважним кроком повільно пішов до свого кабінету.
– Батечку, любий мій, прошу тебе!!! – вона заридала й кинулась за ним.
– Моя дочка не буде швендяти бозна-де і бозна з ким! – Спинившись на мить, розвернувся й люто глянув – морозом обпік. – Ти про нашу родину подумала? Про те, як може вплинути твоя поведінка на нашу репутацію? Ще й брехати мені посміла! Брехні в цьому домі не місце! На сьогодні я все сказав.
Безпорадно опустила руки. На сьогодні все… Узявши запалену свічку, попленталася сходами нагору, у свою кімнату. Ніч не спала – то ридала в подушку, то думками про коханого заспокоювалась. А вранці, до сніданку, пішла