Він швидко йшов вулицею у хвилюючому передчутті зустрічі з коханою і думав про весну. Про цю весну, котра дарувала йому таке неймовірне, запаморочливе щастя! Чи знав він, що його життя так кардинально зміниться в одну мить? Зміниться завдяки ЇЙ. Він закарбовував у пам’яті все до найменших подробиць: той день, коли вперше почув музику, яку відтворювали її маленькі ніжні пальчики, перший погляд, котрим відкрила вона йому свою душу, першу зустріч під ліхтарем, її очі, сповнені ніжності й кохання, дивний образ, лагідні руки… Він смакував цими спогадами, наповнюючи душу блаженним нектаром по самі вінця. А ще – дякував Богу, котрий дозволив увійти в його життя коханню. Так, він був упевнений, що якби не Бог, то нічого би не змінилось, і жив би він, як і раніше, не знаючи ЇЇ. А як би він міг її пізнати, коли б не заманулось йому раптом прогулятися там, де музикувала ВОНА? Він не може пояснити, чому пішов саме туди – він же там ніколи не ходив! Так. Це просто диво, дароване Богом, котрий і повів його туди – назустріч щастю.
…Ось і їхнє місце – рідна вуличка, ліхтар. Коханої ще немає. Стояв, вдивляючись у кінець вулички, звідки вона завше з’являлась, чекав. Утім, час минав, а коханої все не було. Де ж вона? Чому так довго не йде? Хоч би все було добре з нею… Та що це він? Усе добре! Все добре з нею. Вона прийде. Обов’язково прийде. А він чекатиме на неї тут.
Смеркало. Уже й ліхтар запалили, та Степан усе ще не втрачав надії побачити кохану. Стояв і терпляче чекав, відганяючи тривожні думки. Проте, коли зовсім стемніло, помчав до її будинку. Спинився під деревом, пильно вдивлявся у вікна, але ті були щільно затулені фіранками. У вікні коханої було темно.
Що ж сталось? Чому вона не прийшла? Чому відпустила його руку?…
Постояв, доки не стемніло у вікнах, і почвалав геть. Вона прийде завтра. Вона обов’язково прийде завтра, а він чекатиме на неї. І все знов буде добре. Так!
Знайшов у пив’ярні Якова. Кинувши на стіл капелюха, мовчки сів навпроти друга. Замовив велику гальбу пива і, перехиливши, спорожнив.
– Що, не прийшла? – обережно спитав Яків, співчутливо дивлячись на темного, як ніч, Степана.
– Вона прийде! Прийде завтра! – гримнувши порожньою гальбою, буркнув.
– От про це я тобі й казав, пам’ятаєш? Не для тебе вона. Не бути вам разом.
– Припини мені причитати! Для мене – не для мене… Що ти, в біса, можеш знати про НАС?
– Її батько не дозволить вам бути разом – ось це я знаю точно! Вони – польська знать, а ти – простолюдин, розумієш? Тому те, що ви собі там мрієте, – то вже другорядне, як ти не збагнеш! – не втихомирювався друг.
– То всьо бздура! Досить! – мотнув головою. – Вона вже моя! А я – її. МИ – ОДНЕ ЦІЛЕ! Все інше не має значення, все інше – другорядне!
Яків промовчав. Ну що з ним поробиш: впертий як віслюк! Може, він і правий.