Осіннє Рондо місячної ночі. Алла Рогашко

е, чий рукопис я отримала, належить, якщо я не помиляюся, до другої категорії. Вона насамперед спостерігач. І, поспішаючи з роботи додому до родини, помічає не лише людей, які чимось відрізняються від інших і тому викликають її симпатію, а й знаки на землі й на небі. Вона відкрита до світу, хоча у своїй скромності, зачаєності, невловимому смутку нагадує пташку, яка самотньо сидить на дереві під холодним вітром. Сили їй додає віра в те, що сонце врешті засяє і зігріє весь світ теплом. Не лише її, а й інших птахів, які десь так само сидять на безлистих деревах і потребують тепла. Таке ставлення до життя дуже важливе, бо допомагає протистояти долі, вірити в перемогу над темрявою.

      …Молода жінка їде до Львова з села, щоб зустріти свою долю. Назустріч Святу. Жодного побутовізму, приземленості, бо Львів – це свято, яке завжди з тобою. Щодня. У дощ і в спеку. Це зрозуміло, про це написано вже багато книжок. Але Люба, героїня роману, відчуває над собою те, що колись знали наші предки, – Незворотність долі, або ж Фатум. Нереалізовані надії, трагічні помилки, злочини – все це впливає на життя нащадків. Якщо справедливість не перемогла в минулому, вона здійсниться в майбутньому. Сучасна людина забула про своє коріння, не цікавиться родинними історіями, а тому всілякі збіги й повтори або не помічає, або вважає містикою. Тому Алла не сучасна, але й не колишня. Для неї і для її героїнь однаково звичні як довга сукня з корсетом, так і шорти з футболкою. І коли загадкова стара жінка в чорному питає: «Котра година?», то здебільшого не отримує відповіді. Бо час – для тих, хто не вміє чекати. Що ж, у кожного свої стосунки з часом. У героїні роману «Осіннє Рондо місячної ночі» ці стосунки містично-романтичні. І, попри все, вона розплутує складні вузли людських стосунків досить довго, перш ніж просто їх розрубати. Хоча добрій і співчутливій людині це нелегко. Але є принципи, один із яких – не дозволяти іншим розпоряджатися твоєю долею. Для письменника, який вступає у літературний процес, це дуже важливо.

      В українській жіночій белетристиці постійно з’являються нові імена. Містика є чи не обов’язковим елементом оповіді, хоча здебільшого це данина моді або відсторонена позиція автора, хто не є, як то кажуть, містичною натурою. У Алли Рогашко містика органічна. Вона бачить те, чого не бачать інші. І при цьому дивується: чому ви цього не бачите? Не чуєте голосів, які благають про порятунок? Це викликає довіру до її письма.

      Питання майстерності зараз у автора мусить бути на першому місці. Такий шлях проходить кожен письменник, головне, щоб він не урвався й кожна книжка підіймалась на ще один щабель.

      Сподіваюсь, читачами першого роману Алли Рогашко стануть жінки й чоловіки, яких не влаштовує приземлене існування, які хочуть кохати і бути коханими, а не імітувати це найглибше із почуттів. Які бажають цього іншим, а не лише собі. Закохані, які потонули у мертвій підземній ріці, що нею стала Полтва у Львові, – їх важко забути. Як і обличчя, що на мить промайнуло у віконці львівського трамваю. А якщо десь вас стара жінка у чорному зупинить на вулиці й спитає, котра година, ви одразу згадаєте цю книгу. Принаймні, я такого боюся, бо мешкаю у Львові. Коли текст починає входити в реальність – це магія. Автора такого тексту слід сприймати серйозно. Він може подарувати свято і може його скасувати, коли це свято не потрібне.

      Утім, не буду лякати майбутніх читачів. Львів – наш Париж і наш Відень, і українські письменники зараз дуже потужно вводять це місто в літературний обіг.

      Галина Пагутяк

      Цього роману могло не бути, якби не моя непояснимо-сильна любов до Львова. Дякую, тобі, Львове, за те, що даруєш моїй душі натхнення, що даєш сили жити далі, незважаючи ні на що…

* * *

      Я житиму доти,

      допоки горіти буде

      долоні твоєї дотик…

Дмитро Павличко

      Із розмови двох янголів

      (Замість передмови)

      Слухай… уяви собі: глуха ніч… на чорному небі красується повня… сяйво запаленого ліхтаря злегка освічує мокру від дощу бруківку… під ліхтарем – Він і Вона… Уявляєш? А ще – звучить Музика. Усе це разом – то є Рондо.[1] Осіннє Рондо місячної ночі, що повторюється знову і знову. Ти чуєш? Дивовижно, правда? Що може бути ліпше за це виняткове єднання?… Ти їх бачиш? Які вони милі, правда? Так любо дивитись на них… Але… що це? Чи хто?! Якась незвідана химерна сила неначе шкребеться крізь усю цю красу і благодать, щоб розтоптати, знищити, занапастити те світле й чисте, що звучить у Рондо… Нащо це потрібно їй? Либонь, живиться тим, що руйнує все справжнє і прекрасне, і лиш тому продовжує існувати? А… котра година?… Може, то не ніч? Не ніч, а день насправді, просто темно як уночі… Хто би сказав, котра тепер година?… Просте, здавалось би, питання губиться в мороці, і відповіді не знайти нізащо у цьому житті… У цьому? Що значить «у цьому»? Яке ж іще може бути життя?… Хтозна, якесь інше… Слухай, а що то за вулиця? Зовні схожа на вузеньку, затишну львівську вуличку, але… щось не те із нею. Якась вона не така, ця вуличка. Неначе мертва… так… звісно, мертва: будинки сірі і закинуті, замість вікон зяють нерівні діри, а в них – примарна чорнота… Дерева тут теж мертві. Голі й мертві… Ліхтар