– Будемо чекати, – підвів риску в розмові Гордій. – А там або пан, або собака здохне. Чули таку оповідку?
– Розкажи, то почуємо, – повеселілим голосом мовив Федір.
– В одного єврея було багато дітей, тож коли не стало чого їсти, дружина посилає його до пана взяти грошей у борг, – почав Гордій, витерши губи полотняним рушником. – Пан подумав і каже: «Дам я тобі грошей, навіть повертати борг не потрібно буде, якщо за рік навчиш мого собаку по-людськи розмовляти». Подумав єврей і відказує: «Мені треба з дружиною порадитися». Прийшов додому сумний, так і так каже. А дружина йому: «Іди бери гроші й не роздумуй». Він їй: «А що буде за рік?» – «Дурний! За рік або пан, або собака здохне!»
Ще довго у вікні хати Павла Чорножукова світилося. Усім, хто там зібрався, здавалося, що вихід знайдеться, а лихо обійде стороною…
Частина третя
Павутина
Розділ 9
Дивна річ пам’ять: хочеться думати про майбутнє, а вона не відпускає з минулого. Так чіпко за нього тримається, що прийдешнє не може набути чітких обрисів, все у ньому розпливчате, ніби в тумані. Часом вона відновлює те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, вже забуте, розчинене у сьогоденні, як цукор в окропі. Проте чомусь минуле дедалі частіше спливало в думках Павла Серафимовича мимо його волі, виринало здалеку, з глибин пам’яті.
Після 1917 року, коли отримали ще один бажаний шмат землі, відчули себе справжніми хазяями. З якою ж любов’ю вони орали й засівали вже свою землю, доглядали, пестили її, як дитину! Працювали до кривавих мозолів на руках, недосипали, але худоба була завжди доглянута, сита, а земля оброблена. Чепурні хати в селі в усіх були побілені, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, садиби огороджені в кого тинами, а в кого й дерев’яним парканом. Особлива радість, якесь душевне піднесення наставало восени, коли достигав урожай. З ранку до вечора возили з полів снопи пшениці, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари, у когось у два ціпи, в іншого – поодинокі, бо молотив без напарника. І ці звуки були кращі за будь-яку музику, бо кожен удар ціпа сповіщав про те, що в родині буде хліб. Працювали цілий тиждень, а в неділю відпочивали – гріх працювати у світлий день. І тоді молодь, жінки, чоловіки, старі люди, діти – усі виходили на вулиці, збиралися або біля калини, або на майдані коло церкви. Настрій у людей був піднесений, усюди чулися пісні, молодь танцювала, гойдалася на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а молодь іще залишалася гуляти. Майже до ранку в різних кінцях села лунали пісні та сміх парубків і дівчат.
Полюбляла сільська молодь гойдалки, старі замінювали на нові, але зводили їх на тому самому місці. Саме на гойдалці завидний парубок Павло Чорножуков вперше поговорив із майбутньою дружиною Надією. Звісно, він давно запримітив швидку, роботящу та тиху сусідську синьооку дівчину. Вона була єдиною та пізньою дитиною у своїх батьків. Удень Надя працювала на полі