Нічого на це не відповів Павло Серафимович, лише ще більше насупив брови. Старий мандрівник мав рацію та на словах виклав усі його думки.
– Так того мало, що комуністи проголошують їх куркулями, розгортають цілу війну проти роботящих людей, так ще й середняків, які не пишуться в комуну, підкуркульниками нарекли.
– І вони теж вороги?
– І вони також! Зовсім недавно люди заздрили справжнім господарям, потайки мріючи розбагатіти, мати гарні наділи, багато худоби. А тепер що? Багаті заздрять бідним, бо тих ніхто не чіпає. Тож виходить, що працьовитість уже не в пошані? Краще бути ледачим та бідним, ніж господарем? Я ось вік прожив, усього по світу наслухався, але щоб злидні були у пошані? Ні, такого ще не було, – розмірковував старий. – А тепер усім заправляють комуністи та комсомольці. А кого туди приймають? Ні, не справжніх хазяїв, а найбідніших. Чи це правильно? Один Бог знає, а я лише його створіння.
Старий замовк. Павло Серафимович сидів проти нього за столом, поклавши на коліна великі натруджені руки.
– Тож тепер я маю стидатися свого статку? – з легкою іронією в голосі спитав він.
– Можливо, не соромитися, але й не показувати, що маєш статки, – майже пошепки сказав Данило.
– Поля в комору не сховаєш.
– Згоден, але мудрі люди вже лазівку знайшли, – шепотів кобзар, ніби хтось міг підслухати.
– Яку? – упівголоса запитав Павло Серафимович.
– Не знаю, добра людина, чи тобі це допоможе, але чув, що деякі заможні люди поля ділять, щоб не відібрали комуністи.
– Як то? – поцікавився чоловік.
– Відписують на синів, на родичів або на іншу родину на якийсь час, тобто тимчасово, за змовою. Ось дивись, у тебе великий наділ, ти домовляєшся з кимось, ділиш землю, половину комусь відписуєш, і все! Прийшли до тебе чекісти землю відбирати, а ти їм папірець, документ, значить. Дивіться, кажеш, я свою землю синові віддав, тож у мене нема чого забирати, бо залишився невеликий наділ. Повинен же ти десь городину садити? Чи не так?
– Слушна підказка! – задоволено мовив чоловік. – І справді, можна ж поділити землю. Але чи вийде у мене?
– Грошенят приплатіть кому треба, то й перепишуть наділ і документи видадуть, – сказав старий, поважно піднявши вгору пальця.
– Гм… Треба спробувати, – розмірковуючи про пораду кобзаря, сказав чоловік. – А худоба? Її ж не поділиш?
– І худобу таким чином ділять! – збуджено сказав старий. – У кого було дві корівки, віддають родичам за домовленістю одну. Знову ж таки: прийшли до тебе, а у хліві лише одна корова. Що тут забирати?
– А якщо багато корів? А ще й бик, коні, кури, гуси, кролі. Що з ними люди роблять?
– Якщо не вдалося розділити, то продають худобу. Чув, що на базарах повно і м’яса, і шкір, і живої худоби. Краще вже перевести господарство у гроші, ніж задарма віддати в комуну. Чи не так я кажу?
– Воно-то