Аж запоморочилося Павлу Серафимовичу від таких роздумів. А ще болючіше було припустити, що все надбане добро можуть відібрати силою. Він гнав від себе цю думку, не даючи проникнути в серце та затьмарити розум.
– Залякують, – втішав себе Павло Серафимович. – Не може бути, щоб ось так прийшли та все забрали. Не може бути життя таким несправедливим до мене. Прости мене, Боже, грішного! – прошепотів він та перехрестився.
Він знав, що завтра прийдуть до нього за порадою брати. Що їм сказати? Кожен із них має вирішити самостійно, що робити далі, бо він сам напевно не знав, як вчинити правильно. Але свою землю він так просто нікому не віддасть.
Павло Серафимович відчув, як від лежання в одній позі затерпли ноги та руки, нила спина. Він намагався не ворочатися, щоб не заважати жінці спати, хоча знав, що і її обсіли тяжкі думки. Неспроможний більше лежати, чоловік тихенько підвівся, розправив плечі, підійшов до вікна. Тяжка ніч роздумів. За вікном темінь, і в душі не видно просвіту. Намагався зазирнути в майбутнє, але воно теж видавалося темним, як ця ніч. Раптом він почув, як тихенько рипнула хвіртка і по двору майнула чиясь тінь. Павло Серафимович босоніж вискочив надвір.
– Хто там? – крикнув у темінь, не забувши прихопити з собою кочергу, що стояла біля печі.
– То я, тату, – почув голос Варі.
– Що ти робиш посеред ночі?
– Надвір захотілося, то виходила, – відказала Варя вже з порогу будинку.
– Чи на вулицю бігала по нужді?
– Мені здалося, що хтось блукає під вікнами нової хати, тож ходила подивитися.
– Нікого там немає, – сказав він. – Туман он спить як убитий. Йди відпочивай, Ластівко.
– Добре, тату, – відказала Варя. Павло Серафимович пішов до хати, коли за донькою зачинилися двері.
– Що там трапилося? – запитала дружина.
– Нічого, – відповів чужим зніченим голосом.
– А чому ж тоді з кочергою побіг?
– Все добре. Щось привиділося… Спи вже, глуха ніч надворі.
Розділ 8
Вранці Варя намагалася не потрапляти на очі батьку. Їй здавалося, що він уже знає про її втаємничене кохання і мовчить, випробовуючи доньку на чесність. Такі думки дівчину хвилювали, змушували серце несамовито калатати у грудях, від чого руки тремтіли, і вона ледь не розлила молоко з глечика. Але батько поводився так, ніби нічого не сталося, хоча в його стурбованому обличчі можна було помітити якесь невдоволення. Ще б пак! Із самого ранку прибігла Ганнуся і заторохтіла