– Тож я сподіваюся на вашу свідомість, товариші! – палко промовив Іван Михайлович. – Тепер прошу питання.
– Тобто ми повинні все своє нажите добро віддати в колективне господарство? – запитав чоловік із густими чорними бровами, мнучи в руках шапку.
– Чому ж таки все? Колгоспникам залишать наділи землі, щоб могли вести домашнє господарство. Але навіщо вдома тримати три коня та три корови? Досить і однієї корови, щоб напоїти свіженьким молоком дітей, а коні будуть у спільному господарстві. Для них ми збудуємо великі стайні, для корів – корівники, разом, спільним зусиллями заготовимо сіно на корм. Ви будете працювати та отримувати за свою роботу хліб, і не буде боліти голова про те, чи вистачить сіна до весни, чи ні.
Іван Михайлович намагався якнайкраще розписати перспективи спільного господарювання, навіть не забув наголосити, що голову колгоспу теж будуть вибирати на зборах голосуванням. І знову ж наголосив на тому, що необхідно виконати план заготівлі.
– То нехай багачі потрусять свої калитки, – подав голос один із братів Пєтухових, Семен. Він із братом Йосипом та матір’ю жили навпроти Чорножукових. Незадовго до зборів брати вступили до комсомолу, тож мали повне право голосу.
– Потрусимо і багатіїв! – підтримав його Іван Михайлович. – Досить експлуатувати народ! Створимо групи, які перевірять їхні комори, перерахують не тільки корів та коней, а й кожну курку. Змусимо їх заплатити індивідуальний податок! Притиснемо так, що аж пір’я сипатиметься! – вже не говорив, а кричав розчервонілий чекіст. Кузьма Петрович зрозумів, що потрібно якось зупинити його, бо наламає дров. Просив же не гарячкувати, не поспішати, дати змогу селянам подумати, порадитися між собою, так ні, все по-своєму. Кузьма Петрович, рятуючи становище, непомітно для сторонніх шарпнув Лупікова за полу куртки. Той на мить відволікся, повернув голову.
– Якщо такий розумний, то йди до колгоспу, – сказала Семену рожевощока Одарка. – Там усій вашій родині знайдеться місце. І тобі, й Пантьосі, і братові, і вашій матері. Один дурний та вас трійка ледарів – добрий колгосп вийде!
– І втрачати нічого, бо за життя не надбали нічого! – подав хтось голос.
– Ледацюги такі, що скоро й на даху будяки виростуть, – почулося з зали.
– Ні самої хати, ні вас серед кропиви та будяків не знайдуть! Пропаде колгосп.
– Стара Ониська наварить самогону, корів напоять, ті поснуть п’яні, й на пасовисько не потрібно буде гнати!
– А чому б їм не йти до колгоспу? Що їм втрачати? – запитала та сама жінка. – Хіба що будяки. Захотілося господарем на чужих землях бути? А ось вам! – жінка скрутила велику дулю, тицьнула братам. – Виходить, одні все життя спину гнули, горбатилися з ранку до ночі в полі, а тепер віддай все у спільне господарство, щоб Пєтухови стали хазяями? Господарями на моїй землі та над моїми коровами?! Не буде такого!
Жінка розбурхала море, зашуміли люди, заговорили поміж собою. Іван Михайлович намагався