– Після перемоги передамо рідним, – сказав поручник Гірняк. – Вони мусять це знати. І не тільки вони.
– Тоді пишіть. Романчук, Банах, Онишкевич, Кіс, Проців…
– Проців живий, – сказав Мирон.
– Пишіть! – наполіг Станімір. – Проців, Гультайчук, Семенюк…
Потім Мирон спитав:
– А Марусині козаки? Ми ж наче разом…
– Про це треба спитати в Марусі, – Станімір якось чудно подивився на Мирона. – Підете й з’ясуєте. Слава Богу, об’явилися. Стоять під лісом.
– Чому я? – спитав Мирон.
– Тому що ви, пане поручнику, віднині призначаєтеся дипльоматом між нашим куренем і загоном Марусі. Для узгодження бойових дій.
Їхні погляди стрілися, але Мирон, ніяковіючи, відвів очі.
– Може, ви, пане сотнику, думаєте, що я… що мені…
– Це наказ, – сказав Станімір. – Виконуйте. Візьміть у вістового коня, бо те гонорове військо пішого вас ще й не прийме.
Марусиних козаків Мирон знайшов попід лісом біля озера. Тут була ідилія партизанського відпочинку. Одні напували коней, другі сипали їм із мішків овес, треті варили в казанах такий смаковитий куліш, що його дух стелився по всій Глевасі. До нього домішувався запах реміння, диму, кінського поту й онуч, які сушилися на кущах і гілляках. Більшість козаків пороззувалися, щоб ноги подихали, поклали шапки сподом до сонця, аби провітрилися від солоного поту.
На Мирона ніхто не зважав, поки він сам не під’їхав до одного парубка, котрий, примостившись на пеньку, зашивав циганською голкою чобота. Привітавшись, Мирон запитав, де можна знайти отаманшу, на що парубок глузливо пхикнув і сказав, що цього не вільно знати нікому. Е, сказав він, якби Марусю було так просто знайти, то яка б із неї була отаманша? Давно б знайшли, кому треба.
– Але ж мусить бути із нею зв’язок? – стояв на своєму Мирон. – Я маю до неї важливу справу. Мене послав курінний.
– Це треба спитати в наших офіцерів.
– Де вони?
– А онде! – парубок показав циганською голкою в бік козаків, які на бережку грали в карти. – Козирні! Якраз один одному погони чіпляють. Гей, Кулібабо, тут до тебе!
Санько Кулібаба знехотя відірвався від гри. Підійшов до Мирона, вислухав його, злегенька поляскуючи себе по халяві замашною нагайкою, яку виміняв за срібного портсигара з ведмедиками в ранковому лісі, потім порадив Миронові попасти коня і скупатися в озері, поки він дізнається, чи отаманша його прийме. Скупатися обов’язково, наголосив Санько, бо Маруся не любить, коли від козака тхне собачатиною.
– Наші хлопці як захопили у комісара ящик дікалону, то навіть коней надухали. Моїй Гальці наравиця, а Оверків жеребець тиждень чхав.
Санько підтягнув на кобилі попруги й поскакав попід лісом у бік села, аж хвіст задерся у Гальки.
Парубок, який зашивав циганською голкою чобота, тихенько, сам собі (а може, Миронові) затяг пісню:
Ромен жовтий, цвіт ружовський,
Десь