От і звістка про школу застала Лесю серед сухої кукурудзи. Дівчинка залізла в ті зарості, щоб підглядати, як вітер-друзяка заплітає довгі листки в коси. Баба Зоя саме видоїла корівку та йшла з повним відром молока до хати, аж тут хвіртка прочинилася й у двір зайшла-закотилася жінка з таким самим сухим волоссям, що й у кукурудзи. Навіть колір воно мало такий самий, тьмяний.
– Доброго вечора, Зоє Матвіївно, а заразом і здоров’ячка міцного!
Леся аж принишкла у своїй схованці, бо такого солоденького голосу їй до цього й чути не доводилося. Він був схожий на глечик, ущерть заповнений медом, от тільки люди, що куштували з нього, відчували, що, крім меду, там ще й добряча ложка дьогтю. Але неодмінно треба було скуштувати, щоб здогадатися. А то мед медом, аж у вухах злипається.
– І тобі, Валентино, не хворіти. Чим завдячую?
Жінка стрепенулася, певно, не сподівалася такої прямоти, проте не розгубилася й усміхнулася, що сонце засяяло:
– Усе ви, тіточко, бачите. Нічого не пропустите. Наче в думки зазирнули, їй-богу! За ділом я.
– Кажи.
– А де онучка ваша, Леся?
Стара озирнулася й мимоволі ступила крок назад, немов собою затулити дитину хотіла.
– Та бавиться десь тут. А що?
Жінка пожвавішала й попросилася до хати. Мовляв, розмова серйозна. Бабця провела гостю, а Леся з цікавості мало не луснула, немов перезріла капустина. Ех! Про неї ж розмова. Підійшла ближче, присіла коло порога, щосили прислухаючись до голосів у будинку. Вони долинали, немов із бочки: усіх слів не розібрала, проте коли почула одне з них, аж підскочила. Школа! Її хочуть забрати до школи! Раптова звістка яскравим метеликом затріпотіла в дитячій голівці. Та це ж вона буде першокласницею! Навчиться читати, писати, рахувати! А ще… ще в школі неодмінно мають бути уроки малювання. Це ж треба! У Лесі буде справжня вчителька малювання.
Дівчинку переповнила радість, вона буквально лізла назовні, примушуючи негайно віднайти того, з ким можна буде поділитися. Таке трапляється з дітьми, коли хочеться одразу ж, негайно, розповісти про щось дуже важливе. Леся довго не розмірковувала, кому розповісти, і бігцем, щоб не передумати, майнула до будинку-ями. З Вікою її вже встигла поєднати справжня симпатія, проте дівчинка страшенно боялася хмільних батьків Віки. Навіть не боялася. Ні. Щось у неї всередині зіщулювалося – і робилося боляче дихати. Але тепер… вона прагнула швиденько покликати подругу й одразу ж утекти. Дівчинка мить постояла, а потім таки зважилася переступити поріг чорної пустки.
У кімнаті справді було брудно й темно, а може, темно через те, що брудно. Речі валялися без ладу там, де впали, чи там, де їх кинули. Простісінько на підлозі на старезному кожусі (і це влітку!) спав батько Віки – товстелезний чоловік із густими вусами. До речі, один вус був помітно довший від другого. Саме через цю цікаву особливість односельці кликали його Одновусим. Мати… Її називали на ім’я – Галькою,