– Ет! Вовк не собака. До рук не піде.
Обидві видихнули:
– Точно. Стояв і не рухався.
Стара значуще затрясла кривим пальцем.
– Як правду кажете, то вовк не біда. Страшніше, коли…
Тиша сама себе боялася рушити, а вже дівчаткам здавалося, що власні серця калатають гучніше, аніж церковні дзвони в неділю. Баба ж не поспішала казати далі, навіть озиратися стала, мов хто невидимий підгледіти чи підслухати міг ту сповідь, і врешті видихнула:
– Вовкулака…
– Хто?
– Вовкулака, кажу. Людина-вовк.
– Ой лелечко! – Дівчата пірнули під ковдру. – Господи, жах який!
Нарешті Віка не стрималася й першою висунула носа, округливши очі так, що вони тепер скидалися на два брунатні блюдечка.
– То це Леся тепер теж вовкулакою стане, еге? Та він же не вкусив її! Ні! Я свідок!
Леся кліпнула кілька разів і мало не розревлася. Оце так пригода! Невже блукати їй тепер ночами в подобі вовка? Жах! Баба Устина навіщось стягла із сивої голови хустину й заходилася чесати сиве й тонке волосся. А заразом й оповідати.
– Казки то, дівчатка. Вовкулаками або народжуються, або стають за життя, от тільки не конче треба бути вкушеним.
Дівчата аж підстрибували з цікавості:
– Як?
– Просто. Вроджені вовкулаки… вони під такою зіркою з’являються в цьому світі. Часом це розплата за гріхи батьків. Або… як вагітна жінка в лісі бачить вовка чи, крий Боже, покуштує м’яса дичини, яку вполювала ця істота. А обернені вовкулаки, – тут бабин голос стишився й став ще загадковіший, – то справа відьмацьких сил. З тими силами не повоюєш. Стерегтися треба… відьми!
А сама зирк – у дівчат уже крижані мурахи тілом розповзаються. Ось оберне зараз бабця їх на вовкулак! Стара всміхається.
– Ну-ну. Не бійтеся. Якщо ваші майбутні наречені будуть хоч трошки схожими на вовків, то щастя матимете.
Леся просяяла:
– А той вовк… він гарний. І очі… сірі-сірі, а в них – душа.
Бабця завмерла й навіть чесати волосся припинила. Кілька хвилин думала щось своє, уважніше придивляючись до дівчинки, а потім самими вустами старечими прошепотіла:
– А може, то й була душа?
У місті, схожому на велетенську рибу, блукала під небом душа. Саме згори вона й помітила, що місто коло моря скидається на рибу, зовні спокійну й тиху, тоді як усередині рибини кипить вогнями життя. Серед вогників нічного міста душа віднайшла одне, потрібне тільки їй вікно. Гадала, що дороги не знайде вже, але її, невагому, підхопив на крило вітер, всадовив собі на спину й закинув прямісінько в лікарняну палату крізь розчинене навстіж вікно. Душа зависла під стелею, розмірковуючи, що час би вже цю стелю побілити, бо сірі плями на ній формою дуже подібні до материків. Хіба що це навмисно хтось зробив, щоб хворі дивилися на стелю й подумки подорожували. Озирнулася. Цікаво, хто ж лежить у цій палаті? Коли ж придивилась уважніше, то чомусь зіщулилася вся, ставши малюсінькою цяточкою. Просто тіло