Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова

в ліжечку з триманням за долоньку чи торканням до чола, за тим – колискова, цілунок і простір для самостійних спроб заснути. А для цього мама має йти з кімнати або також лягати спати або тихенько займатися своїми справами. Йдеться про те, що ми, дорослі, маємо створити ситуацію, в якій малюк зможе навчитись самостійно регулювати своє збудження. Звісно, різке рішення на кшталт «З сьогоднішнього дня він засинає сам» нічого, крім істерик, не викличе, адже малюк, що звик до довгих укладань, вимагатиме того самого знову і знову. Тож послідовне, терпляче, доброзичливе, без різких заяв, криків і грюкань дверима привчання до того, що засинати треба самостійно, – в інтересах і дитини, і батьків. Нехай на перших порах вам прийдеться сто разів заглядати, обіймати, цілувати, давати водичку і відповідати на найбезглуздіші у світі запитання. Наполегливість дасть свої плоди. Зменшуйте кількість підходів, домовляйтесь про останній, найостанніший та останній з найостанніших разів; пробуйте все важливе (пити, ходити в туалет, читати, розмовляти) зробити до того, як малюк вкладеться і вкриється ковдрочкою. Будьте тверді та непохитні – й останній раз таки настане. І нехай він співає, повзає ліжком, барабанить у стіни та танцює гопака – рано чи пізно ви почуєте тишу, а це означатиме: він сам вклався спати.

      У наших батьків, що здебільшого мали смішну декретну відпустку, нічні зміни та своїх батьків у селах, куди швидко не дістанешся, можливостей для тривалого контакту та довгого вколисування не було фізично. Вихователі ж у дитячих садочках, куди потрапляли кількамісячні малюки, також не страждали бажанням годинами носити на руках кожного підопічного. Тих, кому пощастило дістатись до бабусі, теж спільним спанням не балували: по-перше, не було таких традицій, по-друге, бабусі та дідусі, окрім онучків, дбали про чималенькі господарства. Чи це добре? Ні. Я в жодному разі не закликаю до повернення доби дефіциту батьківського часу, лише пробую пояснити, чому наші батьки спали, а ми – ні. Ми не спимо, бо маємо набагато більше часу на любов та ніжність, а разом із тим на знесамостійнення наших малюків.

      – То були такі щасливі часи! Ми з Маринкою були вдома. Тато – на роботі. Я ні до чого її не примушувала. Вона хотіла – спала, хотіла – ні. А як Толік любив з роботи вертатися, обнімати, цілувати Мариночку! Як носив її на руках! Знаєте, ми якось собі на втіху жили. У гості ходили, гуляли до півночі. Маринка спочатку у возику, а потім і просто з нами, ніжками та на ручках. Проблем у цьому не було жодних, адже я завжди вдома, можна і лягти пізніше, і встати коли хочеться.

      – Тобто ви спали всі разом і якогось стабільного часу вкладання не було?

      – Звичайно. Мариночка в садочок не ходила, можна було ввечері довше погуляти, телевізор подивитись…

      Подивитись телевізор до півночі, сходити всім разом у шумні повечірні гості або у розважальний центр, запросити когось до себе і засидітись голосно-довго або гуляти-гуляти-гуляти заліхтареним містом – це трапляється з усіма молодими