– Чого ж ти мовчиш?
– Не знаю…
Ми, дорослі, і справді маємо більше досвіду, більше бачили, пробували, помилялись. І саме для того, щоб вберегти своїх дітей від помилок, ми подекуди приймаємо правильні рішення щодо них замість них самих. Чим цікавитись, в які гуртки ходити, яку мову вивчати, з ким дружити, як проводити літо, якої довжини носити волосся, коли вперше цілуватися… та ще багато чого іншого ми підказуємо, радимо, пропонуємо, нав’язуємо, наказуємо. І інколи самі не відчуваємо межу, за якою підказка стає наказом.
Едвард Десі, автор популярної теорії внутрішньої мотивації, доводить, що для того, щоб отримувати радість від будь-якої діяльності, щоб вона була вмотивованою внутрішньо, а не маминим проханням чи татовим наказом, щоб до неї хотілося вертатися знову і знову, мають задовольнятися три базові потреби: в самодетермінації – праві самому вирішувати, що, як і в який спосіб робити, не залежати від чужої волі та вказівок; в компетентності – відчутті майстерності, впевненості в тому, що ти володієш діяльністю і знаєш, що та як робиш, а також у значимих взаєминах – присутності в житті людей, які цінують тебе і те, що ти робиш.
Давайте поміркуємо, чи задоволені ці потреби у наших дітей і що зробити для того, щоб вони почувались самодетермінованими, компетентними та важливими для інших.
Якось я була свідком одного виховного моменту: мама суворо й невблаганно вичитувала свого сина за те, що той налив кефір у горнятко, а не в склянку, як того вимагають правила етикету. Дитя почувалось присоромлено і ніяково… Через що? Через те, що «кефір у горнятка наливають лише некультурні й невиховані діти»! Моя недолуга спроба знизити напругу й собі налити кефір у горнятко наштовхнулась на крижаний погляд поборниці правильного виховання. Сумно і шкода. Для тієї мами предметом особистої гордості є вихованість її сина. Така собі крайньоетикетна вихованість, за якої життя восьмирічного хлопчика вщерть заклеєне етикетками з правилами та приписами. Він щодня користується ножем та виделкою; знає, як поводитись у присутності дорослих; ніколи не заправлятиме светр у штани, так само як і не вдягатиме шкарпетки в босоніжки; майстерно виголошує тости; вміє говорити компліменти дівчаткам; знає все про чоловічу шляхетність і навіть ходить до недільної школи, щоб навчитись толерантності та долучитись до вічних цінностей. Запитаєте, що в цьому всьому поганого? Нічого, крім того, що жодне з переліченого не було ініційоване самим хлопцем. Жодне з його етикетних умінь його самого не тішить, і коли мама не бачить, він ганяє як скажений, лається не гірше за вантажника, лупцює дівчат і до всього навмисно пхає светра у штанці, а штанці – у шкарпетки. А що мама? Мама не вірить, що її хлопчик на таке здатен, і щиро обурюється на усі скарги заздрісних обмовників. А ще вона постійно скаржиться, що не може прищепити сину інтерес бодай до чогось, адже він усе робить лише за її напучуванням, сам – нічого: «У цьому році навіть