Старенька мати кивнула головою і згадала знов свої діти. Всі дванадцятеро, всі вони були свого роду каліки…
Скажи мені, сину, – спитала, коли син, немовби відпочиваючи після якихось спогадів, що його мучили, мовчав, – чи ти ніколи не відчував, як я тебе любила та які муки переносила за тебе, заким ти став таким безталанним? Я все твоє горе серцем наперед відчувала, і тільки Господь один знав, скільки мук я за тебе натерпілася!.. Господь один… А тепер я стара і немічна і не можу тобі вже ні в чім стати помічною, – ти сам це бачиш.
– О, моя мамо! – відповів він їй, зворушений, схиляючись і цілуючи щиро їй руку, – тисячами разів відчував я, скільки ви за мене натерпілися, і що правда була з самого початку на вашому боці, так що ваш жаль і гнів проти мене був самий правдивий! Ваша й батькова любов була сама безкорисна й ясновидюча, але все, що сталося, вже минулося й не може повернутися…І оце я повернув назад до батьківщини й до вас, – правда, вже не той Йосип, що вийшов з дому, гордий і певний свого щастя, та все-таки – вашим сином. Обоє ми нещасливі, ані я, ані Рут, хоч і як вона намагається своєю безжурною вдачею заглушити порожнечу свого серця, котре все кривавиться, коли вона бачить нещасного сина. Все ж вона нещаслива!
Мати не відповідала. Не хотіла. Бачила, що все ще любив ту жінку в поодиноких, неспостережених хвилинах; але вона вже не хотіла більше нічого про неї з його уст чути. Відчувала, що коли б їй мала ще яка прикрість в життю трапитися, то вона пішла тільки від «невірної», бо за свої діти вона вже давно витерпіла…
Опісля став син просити матір переїхати до нього. А коли вона, мало не жахаючися, відмовилася, пояснюючи це неможливою для неї невісткою, котру й на очі не хотіла бачити, став він покликуватися на свого нещасного сина. Не її зневаги бажав він, – виправдувався, – ані жадного упокорення з боку його та немилої для неї його жінки; вона відокремлено в нього житиме, спокійно та в пошані, відвідуватимуть її тільки він та його нещасний хлопець, – а більш нічого. Для нього бажав він її: Рут так само буде їй вдячна за її приїзд, бо вона рада б бачити коло сина когось щирого й прихильного до нещасного. В тій одній точці вона не кривить душею.
– Змилосердіться, мамо! – молив, – і не відкидайте мого прохання! В мене, за обов’язками фаху, мало часу, і бідний сліпий живе мовби під шкляною вазою. Коли б він ще не мав свого інструмента, котрим, сказати б, дише, та свого учителя, що вчить його, то я справді не знаю, що сталося б з його душею, бо товаришів у нього жадних нема.
Він потребує живої, щирої опіки, безнастанного лагідного товариства, і для нього зробите це, мамо, коли приїдете, а не для мене. Забудьте тяжкий жаль, який справив я вам колись, згляньтеся на мою безталанну долю! Думаєте, мамо, – мовляв дальше, – що бачити свою одніську