Син обернувся враз до матери та завваживши стомлений вираз в її обличчю, немов відгадав течію її думок.
– Де дівся знов нині Андрушка? – спитав, – на дворі розпочинається заметільниця. Гляньте, мамо, завтра будуть дороги знов завіяні. Мені здається, що йому було вчора замало пиятики, і він хоче собі ще нині надолужити. Це ж підлота крайня! – скипів, – зважаючи на те, що ви тут ледве ще день-два зостанетеся! – Йосип кинув сердито цигаркою об землю, заклав руки на плечі й задержався на хвилинку в ході, коло вікна замовк сердито.
Стара мати прокинулася на його слова, мов сполохана, та лиш на те, щоб у дальшій хвилині, немов зламана, перехилитися вперед. Від тону, в якому брат про брата говорив, заболіло їй серце, хоча вона відчула добре правду синових слів і мусіла йому ту правду признати.
Одначе!..
Що знав він з того, що знала вона, що відчувала вона!
Що знав він!
Тут існувало стільки тисячів і тисячів ланцюгів, котрі самі з себе укладалися, викликаючи мимоволі все, що опісля за кожним разом витворювалося й нещастя з собою приволікало! Але кожного разу, коли котре з дітей, або навіть сам батько, висловлювався зневажливо, або з докором про п’яницю, падала її душа геть закривавлена, обличчям додолу. Її біль був червоний, як кров, і жадна людська душа не хотіла її в тім пожаліти й зрозуміти. Це була її кривава тайна, при тій безталанній дитині її найтяжча драма, котра не хотіла ніколи кінчатися й усе щораз трагічніше поновлялася.
Здавалося, жадне з її дітей не держало її душу в такім болючім руху, як цей слабосилий чоловік! І який був він при всім своїм нещастю добрий! Як рідко траплялося, щоб яке гостре або нездержливе слово вихоплювалося з його уст! Лиш коли був зачеплений або вражений по п’яному, тратив всю свою, йому властиву, доброту й терпливість, хапав, що в руки попадалося, хоча б і сокиру. В таких хвилинах дрижала навіть сама перед ним, хоч могла його іноді як шовк круг пальця обвивати.
Тепер сиділа все ще неповорушно й мовчала. Нараз обізвався син:
Мамо, – сказав, – я би хотів оці всі листи, що я їх упорядкував, з собою забрати, бо лишати їх тут нема рації: Андруша ледве чи буде їх коли читати; я взагалі сумніваюся, чи він ще читати й писати вміє, особливо ж писати. Хіба що може ще коли підписується. Йому бували, оскільки я собі ще давніші літа пригадую, книжка й перо завсігди дуже немилі. Чи він читає подеколи що-небудь?
Календаря… – відповіла мати несміливо.
Все ж таки? Ну, на таке воно в нього й показує!
В душі старенької матері задрижало болючо. Скільки разів бував понижений, вона все за нього терпіла.
Скажіть, будьте ласкаві, мамо, куди то він нині поїхав знов? Він, як бачу, фурман тілом і душею!
Це він і є. Коні в його єдина річ, до котрої він справді з усеї душі прив’язаний. До якої міри, скажу тобі такий приклад. Одного разу обіцяв йому батько купити доброго й дорогого коня, коли утримається цілий рік від усяких напитків, – і він утримався. Як неймовірно воно здається,