Ну, – відповів він, ухиляючися від прямої відповіди, – власне, мало що поклав би на те. Жінка не буває ніколи одвертою, хіба в дуже рідких і критичних моментах. Звичайно вона удає, бо акторство лежить в її натурі.
Може, правда й на вашому боці, – відповіла вона задумано, одвертаючи очі від нього, а відтак сказала: чи думаєте, Йосипе, що воно мусить так бути, що тільки мужчині вільно про свою любов заявляти жінці, тим часом коли їй це не личить?..
Ні, відповів він, я цього не думаю, тільки воно не в звичаю, щоб…
«Порядні», – впала вона йому іронично в слово.
Так, – говорив він далі, бодай в звичайному розумінню слова, «порядні» жінки це робили. І воно може, з деяких причин, і ліпше так. Великим, значним жінкам, це, щоправда, сказати б минається безкарно. Вони це нам, як історія іноді учить, доводили. Але такі жінки відповідали і відповідають взагалі самі за себе і за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справді, ліпше так, як тепер буває. Але, – перебив він враз сам себе, глянувши мимоволі на її ніжне серйозне лице, – чому ви так питаєте? Чи маєте замір якому мужчині свою любов виявити? (Тут усміхнувся, хтозна чому, вимушено).
І вона усміхнулася. Але відтак спитала, та цим разом уже цілком поважно:
Чи думаєте, Йосипе, що така річ має принизити честь дівчини?
Ні, – відповів він, – цього б я не сказав. – Честь – ні. Але в кожному разі – гордість її. Вона цим виступає проти звичаю, а в деякому розумінню й проти виховання; тому все-таки такий крок упокорює її. Але такий вчинок, на мою думку, позбавляє її чести. В моїх очах такого роду упокорення – то щось гарне й велике; розуміється, коли воно походить від шляхетної жінки, яку власне маємо на думці. Мені уявляється воно так, неначеб вона клала йому букет білих лілій до ніг.
Які він може підняти, або ні, – відповіла дівчина живо, швидко спускаючи погляд.
Цілком слушно. – Він гадає, що таке упокорення гідне пошанування; тільки правдива й велика любов може так покоритися. Поверховне чуття завсігди викликає опір і примхи. – Але скажіть мені, мила дівчино, – спитав її після того, – чи хочете ви такий крок учинити?..
Вона відвернула свій погляд від його, і почала щось неначе по столі очима шукати.
Я б це вчинила, бо любов зовсім не є щось страшне, як її часто уявляють. Але мужчина, бачите, – сказала, – що його я маю на думці, той мужчина мені забоязкий, щоб міг прийняти таке виявлення. Подумайте собі тільки: він має семиголову змію за жінку, котра його з природи чудово успособлену душу мучить і нищить і той боягуз не має ніколи настільки відваги, щоб покарати її хоч один раз.
Він пильно подивився на неї. Вона ж не могла тут його на думці мати!.. Одначе вона мала справді на думці його. При останніх своїх словах зблідла так сильно, неначеб з її лиця зникла остання краплина крови.
Що вчинили б на місці того чоловіка ви? – спитав він її, замість усякої відповіді.
Я?.. Я б їй за кожний раз після зневаги, що ображала б мою честь і гідність, відбила одну з її зміїних голів!
При тих словах дівчина