– Ще не проходив, – відповів сторож.
Тоді селянин витяг з кишені листа і передав сторожеві; після цього, постоявши ще трохи, він рушив до містечка вздовж парканів, все ще поглядаючи назад на юрби робітників.
З майстерень вийшли ще нові партії робітників, і всі посунули до брами й далі на вулицю. Сторож, що стояв біля брами, весело перегукувався зі знайомими, і часто від його дотепів лунав веселий сміх.
Веселий народ робітники! Вони завше можуть жартувати. Коло важкої праці на заводі, коли навіть турбуються, що немає чого їсти, вони й тоді можуть жартувати й сміятися. Вони не сміються лише тоді, коли незадоволені. Але вже минуло досить часу, як причина їхнього частого незадоволення зникла. Та що зникла! Вони сами знищили її. Тепер вони могли весело сміятися, бо все залежало від них самих. Захочемо, збудуємо такі хмарочоси, як у Нью-Йорці, захочемо, побудуємо котеджі з садками, як у англійських панів. Та все це пусте! Ми збудуємо міста, де буде радіо та аеропляни, де заводи під час праці гратимуть чудових симфоній, де людина матиме все, що їй забажається. Що з того, що Морган має мільйони долярів? У нього їх можна буде відібрати. Хіба ви не пристаєте на мою думку?
Так часто казав Теодор Гай, робітник майстерень, молодий мрійник. Те, що Гай був мрійник, це кожний міг сказати, але при бажанні й самому можна було переконатися, подивившись на його веселу молодість та бадьорість. Все молоде любить мріяти, а старе згадувати. Це вже майже закон природи, бо дуже рідко можна зустріти мрійника, в якого на голові було б більше сивого волосся, ніж чорного або рудого. Припустімо, це правда, сивина й юне завзяття, мабуть, частіше сполучатимуться тоді, коли здійсняться мрійні передбачення Теодора Гая.
Тоді все мусить бути якось інакше. Мусить бути таке щось нове, від чого навіть тепер широко посміхається обличчя і з грудей видираються радісні вигуки.
– «Все йде, все минає», як висловлюються деякі пророки, коли помітять, що в їхньому гаманці не вистачає копійки, щоб купити бублика.
Коли на бублика вистачає, то все стоїть непорушно і так непорушно, що це навіть важко уявити.
З цими словами з заводського корпусу вийшов і Теодор Гай. З ним вийшло кілька робітників, і до кого з них говорив Теодор, сказати було дуже легко, бо розмова була загальна, й, значить, це призначалося для всіх.
Розмова була про те, що останнім часом дуже поширилося шпигунство, що Чека повикривала багато змов, що публіка, яка мріє про непорушність усього життя, недавно спалила ксьондза за те, що він зрікся сану, що й серед робітників є ще так звані меншовики, які цілують руку попам і жаліють нещасних Сергія Модестовича або Фелікса Едуардовича, колишніх заводчиків або головних інженерів.
Весело розмовляючи з товаришами, Гай пройшов через двір майстерень, і коли він проходив повз сторожа коло брами,