Двері в день. Міс Адрієна. Ґео (Георгій) Шкурупій

міг нікого знайти. А ось і він, – додала вона, показуючи на худорлявого хлопця, що вийшов з клуні на двір.

      Гай поглянув у бік клуні і побачив неймовірно худу й високу постать Петутрія. В його подертій та засмальцьованій одежі стирчали жовті соломинки, які ще більше виявляли її убозтво. Петутрій виглядав якоюсь забитою, нещасною людиною, але Гай відчував дикий огонь в його погляді, який на мент зупинився на ньому. Петутрій, вийшовши з клуні, важкою ходою пішов кудись поза хату, не вимовивши й слова.

      – Він сьогодні чогось нездужає, бідний, – сказала Марія і потім, помітивши, що вони ввесь час стоять, повела Теодора до призьби, де вони й сіли, поглядаючи на вулицю. Там серед юрби селян Антошка викидав якісь штуки, там же поважно стояв і Терещук, розмовляючи з робітниками. Антошка, помітивши Гая й Марію на призьбі, зробив їм рукою, непомітно для інших, привітальний рух.

      – Хто це такий? – запитала Марія. – Такий старуган, а такий вертлявий та веселий. У нас майже ніколи не побачиш, щоб старий дядько був таким жвавим. Він мені дуже подобається.

      – Це Антін Яновський, слюсар з нашого заводу! Він не такий вже веселий, як це здається з першого погляду. Він, можливо, веселиться тоді, коли йому сумно або коли він погано почуває себе. Я вже кілька разів помічав, що його сміх не дуже веселий.

      – Я розумію! – задумливо промовила Марія.

      – Іноді людині треба сміятися для того, щоб не плакати! – додав Теодор Гай.

      – У нього є діти, мабуть, – наче думаючи вголос, промовила Марія.

      Гай трохи посміхнувся, згадавши дорослу дочку Яновського, яка вже мала своїх дітей, але нічого не відповів.

      – Я дуже люблю дітей, – продовжувала Марія, – у Максима Самбора є дівчатко, таке мале, біляве і… часто не має чого їсти, – з жалем у голосі сказала вона. – А в інших… скільки я їх знаю…