Він нічим не ризикував, коли б сказав і «двадцять тисяч», але його стримала юнача скромність.
Раптом хазяїна, знеможеного марними зусиллями знайти злощасного листа, осяяв, немов спалах блискавки серед ночі, здогад.
– Ви не загубили цього листа! – вигукнув він.
– Як? – скрикнув д’Артаньян.
– Ви не загубили листа, у вас його викрали.
– Викрали! Хто?
– Той дворянин, що був тут учора. Він заходив на кухню, де лежав ваш камзол. І лишався там один. Б’юся об заклад, що це він його й поцупив!
– Гадаєте, це його рук справа? – для д’Артаньяна слова хазяїна були малопереконливими. Адже він краще за будь-кого знав, що лист має вагу тільки для нього самого, і не уявляв собі ще когось, кому б він міг знадобитися. Ясна річ, що нікому з прислуги чи тим, хто був у заїжджому дворі проїздом, цей лист теж не приніс би ніякої користі.
– То ви кажете, що підозрюєте цього нахабу-дворянина? – перепитав д’Артаньян.
– Авжеж, його, – запевнив хазяїн. – Коли я сказав йому, що вашій вельможності протегує пан де Тревіль і що ви навіть маєте листа до цього славнозвісного вельможі, він дуже занепокоївся і, поцікавившись у мене, де цей лист, відразу подався на кухню. Він знав, що там лежить ваш камзол.
– Тоді це він мене обікрав! – вигукнув д’Артаньян. – Я поскаржуся панові де Тревілю, а пан де Тревіль поскаржиться королю!
Потім величним жестом він витяг з кишені два екю і простягнув їх хазяїнові, який, шанобливо знявши капелюха, провів його аж до воріт. Тут д’Артаньян скочив на свого Росінанта, і той без усяких пригод доправив його до Сент-Антуанських воріт Парижа. Там наш герой продав коня за три екю – цілком пристойна ціна, коли зважити на те, що д’Артаньян добряче загнав його на останньому відтинку свого шляху. Тому баришник, якому молодий гасконець уступив коня за дев’ять ліврів, не приховував, що такі нечувані гроші він заплатив лише з огляду на незвичайну масть коня.
Таким чином, д’Артаньян увійшов до Парижа пішки, несучи під пахвою торбинку, і блукав містом доти, поки не домовився про кімнатку відповідно до своїх скромних статків. Це помешкання, що нагадувало мансарду, було на вулиці Могильників, поблизу Люксембурзького палацу.
Сплативши завдаток, д’Артаньян одразу ж зачинився в себе й решту дня провів, обшиваючи камзол і штани галунами, які мати відпорола від майже нового камзола пана д’Артаньяна-батька і нишком віддала синові. Потім він пішов на набережну Залізного Брухту, де йому приладнали до шпаги новий клинок. Далі подався до Лувру і там у першого ж мушкетера, що зустрівся йому дорогою, розпитав, де міститься будинок пана де Тревіля. Як виявилося, він стояв на вулиці Старого Голубника, звідки майже рукою подати до того місця, де наш герой поселився. Цю обставину д’Артаньян сприйняв як добрий знак, що його подорож матиме щасливий фінал.
Нарешті, задоволений з того, як він повівся у Мензі, не відчуваючи докорів сумління за минулі вчинки, вірячи в день сьогоднішній і сподіваючись на краще майбутнє, він