І незнайомий на кілька хвилин поринув у роздуми.
– Послухайте, хазяїне! – сказав він нарешті. – А чи не позбавите ви мене присутності цього божевільного? Сумління не дозволяє мені вбити його, а тим часом… – додав він з виразом холодної жорстокості, – а тим часом він мені заважає. До речі, де він зараз?
– У кімнаті моєї дружини: йому там роблять перев’язку. Це на другому поверсі.
– Одяг і торбина з ним? Він не скидав свого камзола?
– І камзол, і торбина внизу, на кухні. Втім, якщо він вам заважає, цей божевільний юнак…
– Безперечно! Від нього у вашому заїзді тільки неприємності, які добропорядним людям зовсім ні до чого… Підніміться до себе, приготуйте мені рахунок і попередьте мого слугу.
– Як? Ви збираєтесь уже їхати?
– Ви це й самі знаєте, бо я ще вранці наказав вам осідлати мого коня. Хіба цього й досі не зроблено?
– Що ви! Ваше сіятельство могли бачити на власні очі – кінь стоїть біля воріт, осідланий і нагодований.
– Гаразд, тоді робіть те, що вам сказано.
«Чудасія! – подумав корчмар. – Невже він злякався якогось хлопчиська?»
Але владний погляд незнайомого не дозволив йому поринути у глибші міркування з цього приводу. Він улесливо вклонився і вийшов.
«Цього ще бракувало! Якщо цей пройдисвіт побачить міледі… – розмірковував незнайомий. – Ось-ось вона має вже проїхати. Чому ж її так довго немає? Мабуть, краще буде мені самому верхи поїхати їй назустріч… Коли б тільки я міг дізнатися, про що йдеться в цьому листі до Тревіля!..»
І незнайомий, невдоволено щось бурмочучи собі під ніс, попрямував на кухню.
Тим часом хазяїн заїзду, не сумніваючись у тому, що саме присутність цього хлопця змушує незнайомого поквапливо покинути його шинок, піднявся до кімнати дружини, де д’Артаньян потроху приходив до тями після недавньої сутички. Натякнувши, що поліція може звинуватити його в бійці із знатним вельможею, – а що незнайомий – знатний вельможа, шинкар у цьому був певен, – хазяїн переконав д’Артаньяна, незважаючи на його слабість, чимскоріше забиратися геть. Д’Артаньян, ще не зовсім оговтавшись, без камзола і з замотаною якимсь ганчір’ям головою, підвівся і, спираючись на руку хазяїна, почав спускатися сходами вниз. Та, зайшовши до кухні, він знову побачив у вікні свого кривдника: той спокійно розмовляв, стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої парою здорових нормандських коней.
Його співрозмовницею, що визирала з віконця карети, була жінка років двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, що д’Артаньян ураз схоплював усі характерні риси обличчя, тож йому вистачило одного погляду, щоб визначити: дама була молода і вродлива. Її краса вразила його ще й тому, що вона була зовсім незвичайна для південної Франції, де хлопець жив донедавна. Це була білявка з довгим кучерявим волоссям, що спадало їй на плечі, з великими