– Мені здалося, він підозрює, що тут пахне політикою.
– Спочатку і в мене були такі підозри, але зараз я в цьому переконана. Отже, він ні хвилини не сумнівався в моїй порядності, мій любий пан Бонасьє?
– Що ви, пані! Він дуже пишався тим, що в нього така мудра дружина, яка до того ж безтямно його кохає.
І знову тінь посмішки торкнулася рожевих губок цієї чарівної молодої жінки.
– Але як вам пощастило втекти? – вів далі д’Артаньян.
– Сьогодні вранці мені стала зрозумілою причина мого викрадення, тому я, скориставшись тим, що на якусь мить лишилася сама, за допомогою простирадл спустилася з вікна і втекла. Я подумала, що мій чоловік має бути вдома, отож поспішила сюди.
– Сподівалися, що він захистить вас?
– О ні! Мій бідолашний чоловік! Я знала, що він не здатен захистити мене. Але він міг бути нам корисний в іншому, тому я хотіла його попередити.
– Про що?
– Ні, це чужа таємниця! Я не можу вам її розкрити.
– Пані, – сказав д’Артаньян, – прошу вибачити, хоч я і гвардієць, але закликаю вас до обережності: мені здається, що тут нам узагалі не варто звіряти один одному якісь таємниці. Люди, яких я примусив тікати, невдовзі повернуться з підмогою. Якщо вони застануть нас тут, ми загинули. Я, правда, послав слугу попередити трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома…
– Так-так, ваша правда! – перелякано вигукнула пані Бонасьє. – Тікаймо, нам треба мерщій сховатися!
З цими словами вона схопила д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.
– Але ж куди тікати? – вирвалося в д’Артаньяна. – Де ми можемо сховатися?
– Подалі від цього будинку! Потім видно буде.
І молоді люди, навіть не зачинивши за собою двері, швидко спустилися по вулиці Гробарів, звернули на Королівський Рів і зупинилися тільки біля площі Сен-Сюльпіс.
– І що нам робити тепер? – спитав д’Артаньян. – Куди мені вас провести?
– Навіть не знаю, що сказати… – відповіла пані Бонасьє. – Правду кажучи, я хотіла через свого чоловіка побачитися з паном де Ля Портом і розпитати його про те, що насправді сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно мені там з’являтися.
– Я сам можу піти і покликати пана де Ля Порта, – запропонував д’Артаньян.
– Так, але, на лихо, річ ось у чому: пана Бонасьє знають у Луврі, і його пропустили б, а вас не знають і тому вам не відчинять.
– То й що, пані? – заперечив д’Артаньян. – Біля якого-небудь входу до Лувру напевно є відданий вам воротар, і варто лише сказати йому умовне слово…
Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.
– А якщо я скажу вам це слово, – видихнула вона, – чи обіцяєте ви забути його відразу, як тільки скористаєтеся ним?
– Клянуся честю дворянина! – вигукнув д’Артаньян тоном, який не допускав жодних сумнівів у щирості його слів.
– Гаразд, я вам вірю. Ви, здається, чесний юнак. До того ж від вашої відданості, можливо, залежить ваше