– О пане, пане, ви розіб’єтеся! – зойкнув Планше.
– Мовчи, дурню! – прикрикнув на нього д’Артаньян.
Потім, тримаючись рукою за підвіконня, він вистрибнув з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий: він навіть не подряпався.
Опинившись біля вхідних дверей, він почав стукати, промовляючи сам до себе:
– Зараз я теж буду в мишоловці, і горе тим котам, які посміють зачепити таку мишу!
Тільки-но почулися удари молотка, як усередині все стихло. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і д’Артаньян, зі шпагою наголо, кинувся до помешкання пана Бонасьє, двері якого, мабуть, мали пружину, бо самі зачинилися за ним.
Слідом за цим усі мешканці цього нещасливого будинку та їхні найближчі сусіди почули голосні вигуки, тупотіння ніг, брязкіт шпаг і гуркіт повалених меблів. А ще за якусь мить усі ті, кого стривожив шум і хто висунувся у вікно, щоб довідатись, у чім річ, могли побачити, як двері відчинилися знову і четверо людей, одягнених у чорне, не вийшли, а ніби вилетіли з них, як вилітає зграя переляканих ворон, лишаючи на підлозі й на краю столів своє пір’я, бо ці теж полишили за собою клапті одежі та шмаття плащів.
Аби до кінця бути справедливим, скажемо, що перемога дісталася д’Артаньянові без особливих зусиль, бо тільки один поліцейський був при зброї, та й захищався він для годиться. Решта ж, а їх було троє, щоправда, намагалися оглушити юнака, жбурляючи в нього стільці, ослони та посуд. Але дві чи три подряпини, завдані шпагою гасконця, налякали їх до смерті. Не минуло й десяти хвилин, як ворог змушений був рятуватися втечею, і д’Артаньян святкував перемогу.
Сусіди, які повідчиняли вікна з холоднокровністю, що була властива парижанам у ті часи постійних заколотів і збройних сутичок, зачинили їх, коли побачили, як тікають четверо чоловіків у чорному. Чуття підказувало їм, що з цієї хвилини вже нічого цікавого не відбудеться.
Крім того, година була пізня, а тоді, як і тепер, у кварталі, що прилягав до Люксембурзького палацу, спати лягали рано.
Д’Артаньян, залишившись наодинці з пані Бонасьє, обернувся до неї. Бідолашна лежала в кріслі майже непритомна. Д’Артаньян поглянув на неї.
Це була чарівна жінка років двадцяти п’яти або двадцяти шести, темноволоса, з блакитними очима, ледь-ледь кирпатим носиком і чудовими зубками. Колір її обличчя нагадував рожевий мармур. Цим, щоправда, й обмежувалися ознаки, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але не витонченої форми. Та й ноги її не свідчили про високе походження. На щастя, д’Артаньяна на той час мало турбували такі дрібниці.
Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши свій погляд на її ніжках, він помітив батистову хусточку, що лежала на підлозі, і підняв його. Ріжечок хусточки прикрашав такий самий вензель, що й на злощасній хусточці, через яку вони з Арамісом ледве не побилися на дуелі.
Відтоді д’Артаньян не полюбляв батистові хусточки з різними там гербами і вензелями. Тому він, не кажучи ані слова, поклав хусточку до кишені пані Бонасьє.