– Так.
– Він може говорити?
– Заледве, але говорить.
– Я пропоную, добродію, піти до нього й ім’ям Бога, перед яким він, можливо, невдовзі стане, заклинати його сказати правду. Нехай він стане суддею у своїй справі, і я повірю всьому, що він скаже.
Пан де Ля Тремуль на мить замислився, але пропозиція була слушна, і він погодився.
Вони спустилися до кімнати, де лежав поранений. Побачивши цих вельмож, які прийшли провідати його, хворий спробував підвестися на своєму ложі, але був такий слабий, що, відразу знесилившись, знову відкинувся на подушки майже непритомний.
Пан де Ля Тремуль підійшов до нього і підніс до його обличчя флакон із сіллю, що й привела його до тями. Тоді пан де Тревіль, не бажаючи, щоб його звинуватили в тискові на хворого, запропонував де Ля Тремулю самому розпитати пораненого.
Все сталося так, як гадав пан де Тревіль. Перебуваючи між життям і смертю, у Бернажу навіть на думці не було приховати правду. І він розповів своїм високоповажним візитерам, як усе сталося насправді.
Саме цього й хотів де Тревіль. Він побажав Бернажу якнайшвидше одужати, попрощався з де Ля Тремулем і, повернувшись до себе додому, негайно послав сказати чотирьом друзям, що чекатиме їх на обід.
Пан де Тревіль приймав у себе найвишуканіше товариство, і, про що неважко здогадатися, всі ці люди були противниками кардинала. Отож за обідом тільки й розмов було, що про дві поразки, яких зазнали гвардійці його преосвященства. А що героєм обох боїв був д’Артаньян, то саме на його адресу з усіх боків посипалися поздоровлення, які Атос, Портос і Араміс раді були віддати йому не тільки як добрі друзі, а й як люди, що свого часу вже досить наслухалися їх і тепер надавали це право своєму товаришеві.
Близько шостої вечора де Тревіль оголосив, що має намір поїхати до Лувру. Час, призначений для аудієнції, вже минув, отож він знехтував застереженням пройти з малого під’їзду, а разом з чотирма своїми супутниками пішов просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Наші молоді друзі, прогулюючись серед придворних, чекали вже мало не півгодини, як раптом усі двері розчинились і присутніх сповістили про прибуття його величності.
При цій звістці д’Артаньян відчув, як по всьому його тілу пробігло тремтіння. Наступні хвилини, можливо, мали вирішити всю його подальшу долю. У тривожному чеканні він прикипів поглядом до дверей, у які ось-ось мав увійти король Людовік ХІІІ.
За якусь мить він і справді ввійшов до передпокою, а з ним і компаньйони по недавньому полюванню. Він був у мисливському костюмі, з якого ще не встигли струсити пил, і в ботфортах. У руках він тримав батіг. З першого ж погляду д’Артаньян зрозумів, що настрій короля нічого доброго не віщує.
Попри похмурий настрій короля, придворні, однак, вишикувалися вздовж його шляху: в королівських передпокоях воліють потрапити королеві під гарячу руку, аніж зовсім не потрапляти йому на очі. Тому всі три мушкетери, не вагаючись, зробили крок уперед,