Д’Артаньян, зметикувавши, що ці слова звернуті до нього, з виглядом цілковитого розпачу вийшов наперед.
– Ба! Ви казали мені про якогось юнака? Та це ж хлопчисько, пане де Тревіль, справжнісінький хлопчисько! І це він завдав отого страхітливого удару Жуссаку?
– І ще два чудових удари шпагою Бернажу.
– Невже?
– Не кажучи вже про те, – вставив Атос, – що, коли б він не врятував мене від рук Каюзака, я не мав би честі в цю хвилину висловити мою найпокірнішу повагу вашій величності.
– То він справжній демон, цей ваш молодий беарнець, побий мене грім, як сказав би мій покійний батько! З таким завзяттям легко роздерти не один камзол і поламати чимало шпаг. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?
– Ваша величносте, мушу зауважити, – сказав де Тревіль, – що золотих розсипів у їхніх горах поки що не знайдено, хоча Богу слід було б створити для них таке чудо в нагороду за те, що вони підтримали вашого покійного батька в його боротьбі за престол.
– А це значить, що гасконці й мене зробили королем, чи не так, Тревілю, бо я син свого батька? Що ж, у добрий час, це мені до душі… Ля Шене, підіть і пошукайте в моїх кишенях – чи не знайдеться там сорок пістолів, і, якщо знайдуться, принесіть їх сюди. А тим часом, юначе, поклавши руку на серце, розкажіть, як усе насправді було.
Д’Артаньян розповів про вчорашні події з усіма подробицями: як він не міг заснути від радощів, що побачить його величність, і як прийшов до своїх друзів за три години до аудієнції, як вони разом вирішили пограти в м’яча і як Бернажу почав з нього глузувати, помітивши, що він боїться, аби м’яч не влучив йому в обличчя, і як за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуль, який був ні при чому, ледве не поплатився своїм будинком.
– Так! Саме так, як мені розповів герцог, – пробурмотів король. – Бідолашний кардинал! Сім чоловік за два дні, та ще й найдорожчих його серцю!.. Але вже досить, панове, чуєте? Досить! Ви взяли реванш за вулицю Феру, і навіть з лишком. Ви мусите бути задоволені.
– Якщо ваша величність задоволені, то задоволені й ми, – сказав де Тревіль.
– Так, я задоволений, – відповів король і, взявши з рук Ля Шене пригорщу золотих монет, висипав їх у долоню д’Артаньянові. – І ось, – додав він, – доказ того, що я задоволений.
За тих часів поняття про гордість не були ще в моді. Дворянин одержував гроші з рук короля і при цьому анітрошки не почував себе приниженим. Тому д’Артаньян без зайвої скромності поклав одержані ним сорок пістолів у кишеню і навіть гаряче подякував його величності.
– На цьому… – король кинув заклопотаний погляд на стінний годинник, – так, на цьому, гадаю, ми й закінчимо. Зараз уже пів на дев’яту, і ви можете йти, бо, як я вже сказав, о дев’ятій на мене чекає ще одна зустріч. Дякую вам за відданість, панове. Я можу розраховувати на неї, чи не так?
– Ваша величносте, – в один голос вигукнули четверо друзів, – ми дали б себе порубати на шматки за вашу величність!
– Гаразд,