– Та я, дядьку, й не поворухнуся! – обіцяв повеселілий Грицько. – Як миша сидітиму!
Довго йшли вздовж товарних вагонів, врешті коло одного зупинилися. Важкі двері зачинені наглухо, в дві скоби, що зійшлися докупи, пропущено дріт, а на кінці того дроту – кругла блямба з жерсті, ще на ній щось і видавлено. Петрович той дріт посмикав, посмикав, посовав туди та сюди, зняв, не чіпаючи блямби. Одсунув двері так, щоб ледь людина протиснулася, наказав:
– Залазь!
І тільки Грицько проліз до вагона, зачинив за ним двері.
Стукнуло, грюкнуло, стихло. Грицька так і омила сперта, задушлива темрява, од напечених стін, од даху пашіло жаром, він одразу ж увесь змокрів, а тут ще темно, хоч око виколи. Врешті зір став звикати, темрява мов розмивалася, рідшала, – і ось уже бачить Грицько, що вагон не порожній, що він тут не один: то одна голова, то друга мов з-під води виринали – по всьому вагону. Це були переважно жінки, і всі вони мовчки дивилися на нього, закляклого біля дверей, і мовчазне споглядання оте було таке моторошне, що Грицько аж назад одступив: так би з вагона й вискочив, аби не були замкнені двері.
– Ще один пасажир, слава Богу! – донісся чоловічий голос і наче вивів з отупіння людей, що були у вагоні: вони заворушилися, зашамотіли, як миші, а Грицька хтось смикнув легенько за полу, й той же голос сказав:
– Сідай… Чи отак до Харкова стовпом і стоятимеш?
Грицько глянув донизу: там сидів дядько. Задирав до нього неголене обличчя, а очі були наче в сліпого: непорушні й засклілі. Та він, мабуть, добре бачив ними, бо одразу ж помітив сидір, що висів за плечима в Грицька:
– А торбу поклади ось сюди.
Грицько сів коло дядька, але сидора не зняв: боявся, що вкрадуть. А дядько відразу ж спитав:
– Скоро поїдемо? – мов Грицько те знав. – А чого не спитав?
Грицько винувато промовчав. Дядько ж дістав з-за вуха цигарку, поскаржився:
– Курити хочеться, аж на серці шкребе. – Роздивлявся цигарку і так, і сяк, навіть понюхав, а потім стромив до рота і заходився люто смоктати: як голодна дитина соску. Поссавши, знову вийняв цигарку, відправив за вухо, сердито буркнув, когось передражнюючи: – Німці можуть унюхати… А вони собаки, чи що?
Грицько тим часом роздивлявся по вагону: о-ой-йой, скільки тут напхано! Петрович не відмовляв, мабуть, нікому: душ із півсотні, якщо не більше. Ті сидять, ті лежать, ті куняють, а ті про щось між собою шепочуть – і всі страждають од жари, од задухи, од спраги. В Грицька у самого губи одразу пошерхли, хоч він щойно сюди втрапив, а як ото їм? Що сидять, мабуть, не одну вже годину? І душогубки не треба!
Побачив жінку, вже літню, геть зовсім сиву, в міське вбрану. Сиділа якась аж байдужа до всього, в щось своє замислена глибоко: видать, не вперше вже, звикла. Хотів спитати, чи не з Харкова, та не наважився.
Побачив молодицю у великій хустці картатій, з немовлям на руках. Одвернувшись до стінки, молодиця годувала дитину.
Парубійка побачив: лежав посередині вагона на спині, розкинувши