Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.
Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.
«Ну?» – запитав його Жора. «Там, де треба», – відповів коротко Йван. «Далєко?» – «Кілометр». – «Коней тут лишимо?» – «А де ж?»
Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів – завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: «Перевернися, занудо: німці почують!» – «Що? Га?..» – зривався Пилип. І знову – хр-р-р! – поїхав!..
Чи то від хропіння Пилипового, чи від очікування того, що мало статися вранці, Ашот мало й спав. Весь аж тремтів, тільки не від холоду – од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою…
Потім міцно заснув.
Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: «Підйом!»
Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби тріщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову піджак, поки Йван, тихо лаючись, піддів його чоботом. Аж тоді Пилип одірвав од землі голову, очманіло спитав: «Хіба уже ранок?»
Швидко розвиднювалося. В балці збирався туман, він наче стікав звідусіль і невдовзі накрив їх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснідати, бо хто його зна, коли доведеться їсти, і вони мовчки поснідали холодним м’ясом та хлібом.
«Ну, пішли! – скомандував потім Іван. І до Пилипа: – А ти лишайся тут. Як сонце зійде, впряжи коней і будь напоготові. Як свисну – коти зразу ж до нас. Чуєш?» – «Та чую, не первина», – буркнув Пилип.
Дорога й справді була не далі, ніж за кілометр. Іван привів їх на пагорб, зарослий густим бур’яном. Встановив кулемет, прицілився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: «Отут і чекатимемо». Ждали довго, весь ранок і добрі півдня. Мимо проїжджали то підводи, то поодинокі вантажні машини, але Йван їх не чіпав: виглядав ціннішу здобич. І таки діждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очі: він уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.
«Цю візьмемо?» – спитав тихо Жора.
«Цю», – відповів йому Йван. І одразу ж дав чергу. Болісно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла в кювет. Іван дав ще одну чергу, підхопив кулемет, побіг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.
В машині (це був «опель-адмірал», довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.
«Стережи, щоб не втік!» – наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка – діставав чемодан за чемоданом.
«Зови фаетон!» – гукнув він до Йвана.
Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.
Поки Пилип під’їхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її