– Умію.
– Тож пильнуй: як появиться хто – січи з кулемета! Потім будемо провірять документи. А як кого проморгаєш – нарікай на себе!
– Зачем проморгаєш – миша не пролізе!
– Ну, давай… А ви, – повернувсь до Тетяни, – ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галі… І глядіть, щоб із двору ні ногою! Чуєте?
– Та чого ти розвоювався? – озвалася Галя. – Людина не встигла й поріг переступити, а ти вже на неї у крик.
– Хто там кричить, – буркнув уже тихіше Іван. І знову повторив. – Тож будете он їй помагати.
– А вже ж помагатимуть! – відповіла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечі: – Ходімо, хоч покажу, де ви будете жити. – Та й повела Тетяну з Івасем через сіни в кімнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на свої босі ноги, у пилюці, брудні, та на порозі й завмерла. – Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! – А «тут» такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очі своєю білизною вбирають.
– Та ми хоч ноги помиємо, – так і не наважилася ступити до хати Тетяна.
Роздивлялася потім численні фото у рамках, під рушниками розквітчаними, цікавилася:
– Це ваш чоловік? – Бо на всіх фотографіях поруч із Галею один і той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так і здавалося, що от-от підморгне: «Ось ми які!»
– Та мій же, – враз посмутнішала Галя. – Оно й похоронка на нього, – показала на рамку, де вставлений був папірець, що встигнув уже й пожовкнути. Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловік Галин на фото мов аж посмутнішав одразу: слухав разом із Тетяною, що жінка розповідала про нього. – Першою мені й принесли – ножем у серце ударили…
Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрійка вже думала), потім Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподіваною злістю сказала:
– А теперечки цих чортів принесло, де вони тільки на мою голову й узялися!.. Впряжуть свого фаетона та й подадуться світ за очі, а ти сиди, виглядай німаків або поліцію…
– Він давно вже у вас? – запитала Тетяна, маючи на увазі Йвана.
– Давно… Приповз серед ночі, весь кров’ю заюшений – не виганяти ж із хати? – Галя мов аж виправдовувалася перед Тетяною. – Три дні не приходив до пам’яті – все конем якимось марив…
Потім, пізніше, розповіла Галя Тетяні, як виходжувала Йвана, як доглядала, як прибився на хутір Жора з Пилипом («Він усе й баламутить, од нього все йде, ви не слухайте, що Івана називає начальником, той слухається його, як дитина мала». – «Дитина?» – з недовірою перепитала Тетяна: вона добре знала Івана, щоб цьому повірити). Дістали десь фаетона, пару коней пригнали, та й зникають майже щодня: на день, а то й два. Де бувають, не кажуть, повертаються тільки часто пішки – так на фаетона навалять. І сало, й борошно, і барахло: он повна комора набита, а їм усе мало. Позавчора телицю привели, а спитати: навіщо? У корівнику ж два бички стоять, окрім корови, та третього минулого тижня зарізали. А в хліві дві льохи вгодовані – самі під ніж