– Заслужив, – відповів коротко Гайдук: йому вже набридли ці теревені. – Ну, йди. Іди та лікуй. Та свою спину побережи!
– То й ви ходіть здоровенькі! – закивав йому привітно Іван.
І знову Гайдук не міг зрозуміти: так людина сказала чи на щось натякає. Пішов далі насуплений: чомусь розмова з Іваном зіпсувала геть настрій.
Хата ж, в якій колись жив Твердохліб, а потім Івасюта, а віднині житиме він, не порадувала його своїм видом. Стіни в патьоках од дощів, бозна-коли й мазані, вікна голі, сумні, якісь аж осліплі, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навіть димар перекособочився: металевий півень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотів злетіти на землю та все ніяк не наважувався. Гайдук похмуро піднявся на ґанок, взявся за клямку, але дверей одчинити не зміг: були замкнені. Зійшов донизу, заглянув у вікно.
Всередині було не краще, аніж знадвору. Біля ліжка валялася ковдра, подушки зім’яті, розкидані, наче ними хтось бився, один стілець перекинутий, а стіл стояв навскіс. Гайдук вороже подивився на ліжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою і на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й сліду!» Обійшов ґанок, заглянув у друге вікно: там було наче ще брудніше. «Свинота! – подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдукові хотілося так думати, він відчував од цього якесь аж задоволення мстиве. – Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцює! Вона в мене належиться! – пригадав Ольчину звичку майже до обіду валятися в ліжку. – Кожну дошку в підлозі вилизуватиме!»
Одірвавсь од вікна, пішов до корівника. Двері – навстіж, усередині – по коліна гнояки, валяються утоплені в гній вила. «Азія! І жити не вміють по-людському!» – подумав про своїх земляків. І те, що про них отак подумав, принесло йому втіху, бо відчув себе істотою іншою, вищою від усіх оцих дядьків, тіток, серед яких народився й виріс і серед яких доведеться тепер йому й жити. «Що ж, поживемо і в Азії», – і, рішучий та зібраний, рушив уже до управи.
Застав старосту, який так і не ходив на обід: все морочився зі списками. З порога хотів запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказівку: скликати людей, розповісти про переможний наступ німецьких військ, та одразу ж роздумав: «Встигну». Натомість поцікавився:
– Ну що?
Приходько одірвався од списків, розвів скрушно руками:
– Людей обмаль… Мужиків… Думаю, думаю, як усі дірки залатати, а воно й не виходить.
– Де ж ви їх подівали? – запитав саркастично Гайдук. – У колгоспі ж не плакалися, що немає народу?
– Так війна…
– То й що, що війна?
– Чоловіків майже всіх мобілізували, – пояснив терпляче Васильович. – Лишилися підлітки та діди. Та ще інваліди.
– От вони й працюватимуть.
– Та працюватимуть, куди ж їм подітися. Тільки ж якби ми знали одне… А то ж ще маєток… Боюсь, що не впораємося.
– Впораємося! –