Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Світ не близький, але Тетяні – не первина. Йшла весела й щаслива: гріли душу боти і три метри матерії.

      Першим тарасівським авіатором став дід Шульженко Оврам, який, прилаштувавши собі крила із дранок, а з прядива – хвіст, спробував злетіти з клуні. Дід недалечко й одлетів: одразу ж зірвався в піке та й урізався тім’ям у землю. З того дня в дідовій голові щось перевернулося: усі свята називав Вознесеніям.

      Дід Оврам жив у великій родині: мав двох дочок, що привели кожна по зятеві, щось із півтора десятка внучок. Бо відколи стоїть хата Шульженків, у ній народжувалися тільки дівчата, а щоб хлопець, такого заводу не було. Чоловіки появлялися в хаті лишень приймаками: і дід Оврам був приймаком, бо якби не приймаки, то хата давно б уже стояла пусткою. А так кожен приймак обов’язково записувався нa прізвище Шульженків, тож і рід не згасав: снувався позиченою чоловічою ниткою з покоління в покоління.

      Люди про них говорили різне. Одні казали, що то їх Бог покарав, інші – що просто хата на такому місці стоїть, а були й такі, що кивали на чорта: зв’язалася, мовляв, ще прабаба з нечистою силою, то з того часу й пішло…

      Та хай там як, тільки факт лишався фактом: у родині Шульженків появлялися на світ лише дівчата.

      Одначе доля, насміявшись отак, відшкодувала іншим: дівчата в тій хаті росли всі до однієї красунями і в дівках не засиджувалися. Бо ніхто не мав таких русих кіс, таких брів соболиних, таких вогнистих карих очей, як дівчата з тієї родини. А щоки, губи, стан, а ясне гладеньке чоло, за яким світиться якщо не розум, то покірна ласкавість – ота мила принада, яка згубила не одного чоловіка. Усім тим були вони обдаровані щедро. І там, де появлялась молоденька Шульженчиха, іншим дівчатам робити було нічого.