Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Анатолій Дімаров
Издательство: OMIKO
Серия: Великий роман (Фолио)
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 0
isbn: 978-966-03-9742-2
Скачать книгу
уголос.

      – Оце вам усі до копієчки.

      – Новенькі які, – дивувалася, перераховуючи, Тетяна.

      – А я пом’яту й не держатиму в хаті. Як яка заведеться, так одразу й обміняю… Ви й додому одразу?

      – Ні, мені треба ще в магазин…

      Молодиця сказала, що й вона піде разом з Тетяною: їй теж треба дещо купити.

      Обійшли всі крамниці – так нічого й не купили. Тоді молодиця сказала, що Тетяні треба лишатися на ніч: на ранок обов’язково крам завозять.

      Кажуть, боти резинові й матерія буде. То ще з вечора чергу треба займати.

      Тетяна подумала-подумала та й вирішила залишитись. Боти їй он як потрібні, та й матерії треба набрати. Івасеві на штани. Бо пошила з старої спідниці – враз дірки на колінах. А з нового воно довше й носитиметься.

      Збігала на базар, діждалась Протасія. Сказала, щоб їхав, її не чекав, та щоб передав, що вона повернеться завтра в обід: якраз встигне на другу зміну. Купила ще хлопцям дві пари вовняних шкарпеток.

      Поки Тетяна ходила на базар, міщаночка зібрала на стіл. Поставила борщ, поклала білу та пишну паляницю, ще й наливку тернову – солодку, аж губи злипаються. Од наливки, од ситої їжі стала брати дрімота. З усіх сил трималась Тетяна, щоб не заплющити очі, а молодиця все допитувалась, хто вона, та хто в неї чоловік, та скількох має дітей.

      – І в мене двоє синів! Один уже в інституті, а другий у армії… Живемо, слава Богу, непогано, тільки б війни не було!..

      А згодом, вирушаючи в чергу, повчала Тетяну:

      – Ви ж мене тримайтесь. А то, чого доброго попадетесь міліції.

      – Міліції? – аж зупинилася Тетяна.

      – Атож… Спекулянток ганяють… А яка я, скажіть мені, спекулянтка, як за кілька метрів матерії всю ніч дрижаки ловлю?.. Спекулянти оті, що з-під прилавків гребуть… Та ви не бійтесь – мене тільки тримайтеся!..

      Тетяна, однак, вже й не рада, що зв’язалася з розбитною оцією молодицею. Упіймають – страшно й подумати, що тоді буде.

      – Та ходімо ж хутчій! – квапила її молодиця. – А то чергу взіваємо!

      Підійшли до магазину. Колись в оцій помпезній споруді з пузатими по фронтону колонами, з товстощокими амурами торгували відомі на всю Хоролівку купці Онищенки. Під час громадянської купці втекли за кордон, а будинок деякий час стояв пусткою. Під час непу його орендував якийсь червоний купець. Закрили неп – приплішили й червоного купця: будинок перейшов до рук вже державної торгівлі. І нині під столітніми, з товстелезних дубових дощок дверима магазину збувалися блакитні сни купців Онищенків: збиралися такі черги, такі стовпища зголоднілого за крамом люду, що ешелонами завозь – розметуть, не залишать і клаптя!

      Хоча й чергою, власне, важко було назвати оте, що побачила Тетяна. В непевних ще сутінках коливалося щось аморфне й невиразне; воно то збиралось докупи, то враз розсипалося на окремі групки й постаті, що намагалися якомога менше западати в око: зливалися з стінами, заповзали в шпарини. Тоді годі було допитатися, хто перший, а хто крайній, і коли б Тетяна прийшла сама, то й до ранку не довідалася