Аж усміхнувся, пригадавши, як утікав од нього зайцем Іван…
Викликали його потім до контори: за що завелися?
– За те, що землю псують! Як отак орати, то нічого було й з колгоспом заводитись!
Минулося. Помирився пізніше і з братом: зійшлися за святковою чаркою.
– Я за одне на тебе, брате, серце держу, – варнякав захмелілий Іван, – хто горав, а кому на горіхи дісталося.
Та з братом що. Брати побилися, брати й помиряться: свої ж, не чужі. Гірше стало Васильовичу, коли довелося з чужими сваритися. І то не за власне – колгоспне…
Він досі не міг би сказати, що його спонукало стати бригадиром. Може, мрія про сад, що її плекав ще з полону. Про оті деревця, щепи і саджанці, за якими на край світу ладен був їхати. Про те, як зашумів би отой сад на белебені, на отому витоптаному, забутому Богом і людьми шматові землі, що спускався од колгоспного двору до річки і мозолив очі Васильовичу ще з двадцятих років.
Невдовзі потому, як став бригадиром, пішов до Колядка: домовлятися, щоб вивів у неділю школярів – розбивати садок.
Частину саджанців зібрав по дворах, частину викопав у себе. На решту ж видушив у Твердохліба гроші та й поїхав аж у Полтаву, на дослідну станцію. Переконував правління, що окупиться сторицею, та так і не переконав до кінця. Зроду-віку яблуня-вишня вважалися в Тарасівці за щось таке, чим і займатися всерйоз не личило: так, потіха дітям улітку та взимку хіба на узвар. А щоб заносити в статтю прибутку, то це якось аж незвично було. Тож не раз і двічі доводилося воювати Васильовичу, коли той же Твердохліб давав команду зняти всіх людей з молодого садка та кинути на польові роботи. Сад, мов, нікуди не дінеться, а тут у полі горить. До того доходило, що Васильович, вичерпавши всі аргументи, вдававсь до останнього:
– Як так, то шукайте собі іншого бригадира!
Аргумента трохи нечесного: Твердохлібові легше на бантині зависнути, аніж бригадира на ту чортячу бригаду знайти. Але що лишалося робити Приходькові?
Та нарешті настав і його день, свято на його вулиці. Коли зібрав перший урожай з молоденького саду та й одвіз на базар у Хоролівку. Як повернувсь до Тарасівки, як вивалив у конторі на стіл отаку купу грошей – в бухгалтера й очі на лоба полізли! А Васильович повів розмову про те, що добре було б на оці гроші завести пасіку. Пасіка – діло святе: і з медом будемо, і врожаї догори поповзуть. Бо де бджола політає, там і агрономові робити нічого…
А може, його спонукало стати бригадиром і те, що не міг спокійно дивитися на недбальство, де б воно не траплялося. Побачить погано впряженого коня, обов’язково зупинить: «А якби вас отак упрягли!» – та сам упряж і поправить; чи як хто ледь вилами ворушить: «У вас що – вила найважчі? А давайте поміняємось!» Бо сам із дитинства ріс у святій пошані до праці, до землі, на якій жив, яка його годувала й зодягала. І не було в його вустах гіршої лайки, аніж «ледащо». Як про кого уже й слів бракувало, такий він був непутящий, то Васильович завжди кінчав так:
– Ото ж воно таке, прости Господи… Одним словом – ледащо!
За всі оці роки Тетяна