Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Анатолій Дімаров
Издательство: OMIKO
Серия: Великий роман (Фолио)
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 0
isbn: 978-966-03-9742-2
Скачать книгу
луб’я старе, потрібне! – поглядав на неї комірник. – І вона з своїми козами на торг!..»

      – То що ж, наллємо по першій? – звівся господар. – Як, Митрофане Онисимовичу?

      Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в міру, то чому б і не випити.

      – Як ти дивишся на це, редакторе?

      Редактор дивився позитивно.

      Налили чоловікам, наповнили чарки й жінкам.

      – Тост давайте!.. Тост!..

      Твердохліб, раз уже звівся, то йому й починати.

      – Пропоную всім устати й випити за товариша Сталіна! – і аж очі зволожились.

      «Похвально, похвально», – закивав до Твердохліба Митрофан Онисимович. Важко звівся, вгору чарку підніс:

      – За нашого дорогого вождя і навчителя!

      – Хай йому, натурально, тищу років живеться!

      – Чув?.. Запиши!..

      Випили стоячи та одразу й сіли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тоді вже й почалася розмова.

      – «Короткий курс» усі ізучаєте? – піддіваючи виделкою сало, поцікавився Путько.

      – Ізучаєм, аякже!

      – Через четверту главу перевалили? – бо сам на четвертій навіки застряв. Спіткнувся на діалектиці («діалектрика» – вимовляв Путько) і ні вперед, ні назад! Другий рік до особистого плану записує: «Ізучити четверту главу». А як її в біса «ізучиш», коли мовби й слова усі зрозумілі, а почнеш складати докупи – туман!

      – Та ще ні… Саме дійшли…

      – Ну як дійшли, то попотопчетесь! «Діалектрика» – це вам не ціпом махати!..

      Випили й за «діалектрику». За четверту главу, щоб подолати. А потім уже простіші тости пішли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцінне здоров’я, за господаря і господиню, за процвітання колгоспу і вдале полювання на зайців.

      Зашуміло, завертілося в головах – розв’язало усім язики. То сиділи мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заїдали, що стояло поближче, а це загомоніли, перебиваючи один одного.

      – Я от що кажу: треба сіять люпин…

      – Мені, натурально, до школи ходити не треба… Про дітей мусимо думати!..

      – Та чого ж ви пиріжків не куштуєте?.. Беріть он той, що на вас дивиться…

      – Люпин, кажу, сіяти!..

      – Усі тільки й бачать: комірник, комірник… А комірник що: у Бога теля з’їв?..

      – Та вам жити ще мона. Бригадирського хліба скуштуйте!

      – Оце у самісіньку точку: хто бригадиром не був, той і горя не знав.

      – То ви, звиняйте, й самі оті фотографії печатати будете?

      – Сіять люпин!..

      Торкнулися й міжнародних подій:

      – Німець – людина серйозна… Я ще коли в плєну був, то вже як скаже, то скаже…

      – А англичанин що – так собі?.. Янгличанина теж голими руками не візьмеш!..

      – Натурально!

      – А я кажу – німець!.. Од кого люпин? Од німця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудіть. Путько пив не менше, ніж інші, заїдав теж добряче: Твердохліб ледь встигав на тарілку йому підкладати. Почервонів, упрів, комірець білої сорочки