До Твердохліба заїжджати не став: прямо до контори.
– Ану показуй, синашо, як господарюєш!
Вилазив із «емки», набитий, опасистий, в три обхвати хіба що й обіймеш. Зняв картуза, як і в Твердохліба, захисного кольору, пригладив геть-зовсім сиве волосся. Підстригався під бокс і од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зігнеш, не зламаєш.
Та він і справді здавався багатьом незламним і вічним: п’ятнадцятий рік в одному й тому ж кріслі сидить. Скільки за цей час змінилося начальства районного: той угору пішов, той покотився униз, а того й кури серед білого дня загребли – один Путько лишався на місці. І, стрічаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скільки ти протримаєшся? Брав тим, що протягом п’ятнадцяти років корінням вріс у район: знав про всіх усе, хто чим дише і хто що думає, і всі його побоювались. Навіть у області, посилаючи нового секретаря райкому, раїли не заїдатися з Путьком, бо тоді життя не буде: завариться таке, що поли ріж та тікай.
І що цікаво: які чвари не вибухали, які не наїжджали комісії, Путька ніколи не могли впіймати на гарячому – завжди виходив сухим із води.
Твердохліб давно уже мав нагоду переконатися, із якого тіста замішаний голова райради. Ще у тридцятому, після статті «Запаморочення од успіхів», коли він, молодий ще тоді півник, мало не обламав собі крильця. Виконував же запально наказ ізгори: «Дайош сто відсотків колективізації!» – в тім числі й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сільбуді, скликаних з приводу тієї статті.
Народу набилося – стіни тріщали. Не треба було й загадувати. І коли Путько, який приїхав проводити збори і сидів за столом президії (з одного боку – блідий Володька, а з другого – зовсім уже обмерлий Нешерет)… коли Путько звівся й сказав, обома руками показуючи на Твердохліба та Нешерета:
– Ось вони сидять перед вами, злісні порушники цілком і повністю правильних наших установок про добровільну колективізацію! – вибухнуло одразу таке, що й досі страшно згадувати. Як заревіли осатаніло дядьки й тітки, як полізли на сцену: «А давай їх сюди!» – то Володька вже й не пам’ятав, як з-за столу зірвався. Махонув у вікно, виніс на плечах раму, та од сільбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгніваний, роз’юшений натовп: «Лови!.. Держи!..» – упіймають – утопчуть у землю! Спасло тільки те, що вони кричали, а Володька й Нешерет бігли мовчки.
Два дні і дві ночі переховувалися по яругах та тернах. На лахміття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село – у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.
Путька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав,