– А ти що – сліпий? – аж розсердився Приходько. – Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати…
Тарасівці зупинилися у вибалкові, поруч з іще незакінченим аеродромом. Зіставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сіна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нічого й думати: набилося підвід – ногою ніде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дістав відра та й загадав Павлові роботу: носи, поки коней напоїш, а тоді вже будем ладнати вечерю.
Харчуватися вирішили спільно: однією комуною. Розіслали ряднину, стали діставати хто чим багатий.
Найбагатшим виявився Курочка: і сальце, і м’ясце, і глечичок масла. Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.
– Ти що їх – наніс по дорозі? – не стримавшись, поцікавився Йван.
Протасій теж голодувать не збирався: завалив півряднини. Не пожаліли й Павлові в дорогу батьки: дитина нівроку, їсть, як у прірву, то щоб не охляла.
– Що ж, приймайте й моє, коли так, – підійшов із своїм і Ганжа. Чоловік безсімейний, ні хазяйства, ні хати, то й привіз, що контора виписала та комірник не пожалів: фунтів десять борошна, та пшона, та пляшку олії. Воно й комірника судити ні за що: комора ж не власна, ковбаси в ній не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливості, то міг би підкинути й сала, і баночку меду додати. Та Ганжа так і не навчився видирати своє: що дали, те мовчки взяв. До того ж і комірник проти нього зло затаїв: пропісочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтіїв треба гнати в три шиї. Комірник йому й одважив…
– От живем, дак живем! – радів отій купі Іван. І, де вже його не пропадало, доклав і свого, що Федора дала: дві хлібини й відро картоплі. – А картопля, хлопці, у мене добряча, ні в кого така не родить! Як поріжу на сковороду, то й сала не треба: жир із неї так і топиться… Федора вже з макітру смальцю назбирала: на базар думаємо везти…
До нього й не були в особливій претензії: кожен знав, що Іван сало хіба що вві сні їсть. Що дітей наплодив – на півсела, а що й хазяїн такий…
Зажурилися за дровами: харчів хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пішов до ангарів. Невдовзі й прибіг:
– Запрягайте пошвидше підводу!
Припер із Павлом мало не повну підводу обрізків: із сосни й дуба. Ще й під низом два добрячі обаполи.
– І ці оддали?
– А вони й не дивилися. «Бери, – кажуть, – дядьку, тільки, щоб командир не побачив».
– Ех, жаль, що крашанок мало взяли! – журився тим часом Іван. – Якби було вдосталь – яроплан виміняли б. Прилетіли б на яроплані додому – знай наших!
Та сміх сміхом, а тарасівці тепер зовсім не журилися: як тільки стало смеркати, розвели багаття та й поставили куліш у відрі щонайбільшому. Дух згодом од куліша того пішов: хто й мимо проходив – облизувався.
Вечеряли, посідавши в кружок. Усі мовчки діставали ложками уварену, приправлену