Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Анатолій Дімаров
Издательство: OMIKO
Серия: Великий роман (Фолио)
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 0
isbn: 978-966-03-9742-2
Скачать книгу
(«Людоньки, потісніться!»), скинув свій чобіт пошвидше – рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав і ногою притупнув.

      – Ну, як? – питають цікаві.

      – Мов на мене пошитий… Ану сюди лівий!

      Крамар спершу заартачився, та люди, спасибі, підтримали: «Дайте, дайте, купує ж бо чоловік!.. Як же так: отакі гроші платить, та щоб не приміряти!» – «А як утече, хто тоді гроші платитиме?..» – «Та куди йому утікати? В оцих чоботях його одразу міліція вхопить». Нарешті умовили.

      Взувся Іван, стоїть і вже не знає: його це ноги чи не його. До колін мов його, а вже нижче – наче в пана.

      – Aнy розступіться, людоньки, спробую, які вони на ходу!

      Пройшовся гоголем по крамниці, звернувся до Курочки:

      – А що, Мефодію, як нові чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила – умерла б!

      – То що, берете, дядьку, чоботи? – крамар з-за прилавка.

      – Я б, чоловіче, і взяв, отакі чоботи та щоб не взяти, та, на біду, усі гроші вдома залишив. Заховав їх десь так, що вже й до смерті, мабуть, не знайду.

      Сів та й давай роззуватися. Крамар лається, люди сміються, а Йванові хоч би тобі що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востаннє та й подав на прилавок:

      – Спасибі, чоловіче добрий, що дав хоч трохи поносити!

      І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:

      – Отаку пару чобіт зносити – і помирати не жалко!

      А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодія:

      – Жаль, що грошей ні шеляга немає. А то ми ще не так торгонули б!

      Вернулися до підвод. Не встиг Іван розповісти Ганжі про чоботи, як пролунала команда рушати, і довжелезна валка покотила за місто.

      Одразу ж за Хоролівкою розгорнувся степ. Безкінечний гостинець прорізав його з краю в край, впирався в обрій. Нежарке уже сонце світило ясно і чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очі, але не сліпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотіла колесами, майже не здіймаючи пилюки – вимочений дощами, продутий вітрами, гостинець був твердий, мов із каменю.

      Іван дивився, дивився захоплено: «Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу підвід – і то не заповнять!» – і в його світлих, неспокійних очах мерехтів щирий подив. Може, вперше за все своє життя відчув Приходько неосяжність землі, на якій йому судилося прожити, і свою перед нею нікчемність. Це ж ми супроти цього усього – наче комахи! Їй-бо, як комахи!..» І, не витерпівши, обернувся до Курочки:

      – Мефодію, ходи-но сюди!

      Курочка блимнув сонним оком, спитав:

      – Що там?

      – Та йди пошвидше!.. А то прозіваєш!

      Появився Мефодій. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повітря, голосно чхнув.

      – На здоров’я! – відіткнувся луною Іван. – Хотів запитати: куди оцей гостинець веде?

      – Куди?.. У Полтаву, мабуть.

      – А далі куди?

      – Гм, далі… Кудись та веде…

      – А я так думаю: дорозі оцій кінця-краю немає!

      – Таке й скажеш – немає! Десь та мусить бути кінець.

      – А от немає! – уперто Іван. – Тягнеться цей гостинець –