Я тихенько гмикнула, бо його думки виявилися співзвучними моїм, що бодай якось виявляло нашу спорідненість. Варто, мабуть, пояснити, яку вдачу мав мій татко. Він народився в заможній сільській родині десь на Полтавщині. Я насилу уявляла собі, де це, поки якось на очі мені не потрапила потерта мапа місцевості з ледь помітним рельєфом, і батько тицьнув товстим пальцем майже посередині України – мовляв, звідси ми родом. Цятка, на яку він вказав, нічим не відрізнялася від безлічі інших на мапі. Мені хотілося вірити, що там ростуть чудові яблуневі сади, повні стиглих плодів, під вагою яких згинаються до землі обважнілі віти; високі, крислаті дерева розстеляють своє листя, мов широкі сукні, а на безкраїх зелених луках пасуться череди вгодованих корів з вименем, повним жирного смачного молока. «Чарівна країна, люба Україна», – часто приказував батько, особливо коли бував напідпитку.
Він поїхав звідти ще хлопчиком, тому гаразд не міг пояснити, що саме змусило його родину податися з рідного дому за тридев’ять земель. Довге плавання і далекосхідна цілина чекала їх на нових землях. Усе батькове дитинство проминуло в полі, де він щодня від самісінького ранку до вечірньої зорі допомагав своєму батькові, а моєму дідові. Тут почали вони своє життя спочатку, тут знесли всі переселенські негаразди, що випали на їхню долю й ледве не знищили їх самих. Значно пізніше, коли татко, облишивши землеробство, переїхав до міста і почав торгувати з китайцями, яких тут достобіса, матеріальне становище родини потроху налагодилося. Але щоразу, коли тицяв пальцем у мапу, він ніби намагався дотягнутися до втраченого безтурботного отроцтва, назавжди залишеного там, під Полтавою. Втрати – ось що ріднило мене з батьком. Напевно, це єдине, у чому ми з ним були схожі, адже характери і звички мали геть різні.
Але повернімося до нашого непроханого гостя. Таткові слова про шкіряні кашкети його, здається, не збентежили, тож він лише єхидно усміхнувся – мовляв, велике диво! Чули й не таке. І провадив далі, мов нічого не було.
– Отож, позавчора свідомі громадяни помітили підозрілих осіб, які пересувалися вулицею в той самий час, коли було вбито товариша Андрєєва, – сказав Андрій Дмитрович.
– Нічого не знаю і знати не бажаю! – гучним окриком перервав його татко.
Він схопився, ступив кілька кроків і загрозливо наблизився до гостя. Проте той виявився на висоті, не дав задній хід, а тільки глибоко видихнув, ніби хотів показати, як йому набридли подібні скандали.
– Прошу вас заспокоїтися, якщо ви нічого не робили і не чули, – сказав Половко.
– Я вас теж попрошу, вельмишановний пане, не з’являтися більше в моєму домі, позаяк бачити вас нам неприємно, – прогарчав татко, та все ж ступив один маленький крок.
– А я представляю владу – тож прошу вас не забуватися, інакше наслідки можуть бути вельми неприємними. Утім, ми досить скоро побачимося, коли я повернуся з належним допитом, – пророкотав нежданий гість.
Татко хотів був сказати, що пошле всіх до