Одного разу Андрій Дмитрович з татком зайшли до мене в кімнату – привітатися, та я, вдаючи сплячу, прилягла на ліжко з розгорнутою книжкою. Цей маневр удався: татко з гостем тихенько пошепталися і вийшли геть, не турбуючи мій сон. Я ж залишилася на самоті зі своїми думками і ще довго лежала з заплющеними очима, дослухаючись до власного дихання, позаяк ритмічність і є основним механізмом життя. Адже хіба наше існування – це не постійно повторювана буденність? А зачаття людини – хіба не повторюваність рухів? І що тоді буття, як не сценка, що розігрується щодня майже без змін?
Дні тяглися повільно. Татко заходив, намагався заводити зі мною мову, але мені зовсім не хотілося відкривати йому свою душу.
– Що ти, дочко, усе німуєш? – казав мені батько.
– А відколи здержливість стала гріхом? – питала я.
– Та ти ж он яка похмура весь час, а жити ж якось треба, – лагіднішав татко.
– Якщо робити все, що треба, голова може луснути, – намагалася я шпигнути батька.
Відтоді, як я вижила, мені хотілося будь-яку істоту, що траплялася мені в житті, лише жалити словами, уражати в саме серце уїдливими фразами, хльостати ляпасами образ.
– Ти б полежала, відпочила. – Батько намагався виявляти турботу, що було йому так невластиво.
– Ляжу, коли настане мій час, – відрубала я.
– Ти занадто сувора до себе, хіба не бачиш? – вів далі він.
– Те, що я бачу, нікого не стосується, – заявила я.
Татко подивився на мене, глибоко зітхнув і пішов. Звук його важкої ходи ще довго було чути з коридору – мабуть, він був спантеличений моєю поведінкою, але списував усе на втому та мою надмірну вразливість.
Того вечора я довго не могла заснути. Мені думалося, що я нестерпна, пропаща жінка, коли дозволяю собі так грубіянити. Але прикра несподіванка була ще й у тому, що, завдаючи людям ран, я раптом зрозуміла, що живу. Це відчуття надавало дивним чином снаги, особливо коли нічого більше мені не залишилося. Я була як та замкнута скринька, в якій залишився ключик, але замочок зламався. З кожним днем я ставала дедалі жорсткішою до людей, тим часом як моє серце – м’якшим. Дивовижний парадокс, який я не могла пояснити.
За два дні, коли ми, як завжди, були з татом у їдальні, несподівано в проході з’явився наш доморощений камердинер Ванько і зараз же, без будь-якої підготовки, гучно оголосив: «Прийшли!»
Татко рвучко обернувся, бо сидів до нього спиною.
– Кого ще принесло?! – спитав він, лиховісно насупивши брови.
Але Ванько встиг тільки