Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Максим Бутченко
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2020
isbn: 978-617-12-8510-1
Скачать книгу
Дмитровича, не лаяв його на всі заставки, а тільки гримів своїм розкотистим басом про те, що життя стає дедалі більш непередбачуваним. Напевно, те, що здавалося ознакою часу, стало і нашим прокляттям: кожний наступний день міг принести нам те, чого ми чекали найменше. Не знаю, чому раптом татко став прихильніший до більшовицького слідчого, але здогадуюся, що саме він був тим рятівником, що завадив мені тоді зустрітися з неминучою, здавалося б, смертю.

      Одного разу Андрій Дмитрович з татком зайшли до мене в кімнату – привітатися, та я, вдаючи сплячу, прилягла на ліжко з розгорнутою книжкою. Цей маневр удався: татко з гостем тихенько пошепталися і вийшли геть, не турбуючи мій сон. Я ж залишилася на самоті зі своїми думками і ще довго лежала з заплющеними очима, дослухаючись до власного дихання, позаяк ритмічність і є основним механізмом життя. Адже хіба наше існування – це не постійно повторювана буденність? А зачаття людини – хіба не повторюваність рухів? І що тоді буття, як не сценка, що розігрується щодня майже без змін?

      Дні тяглися повільно. Татко заходив, намагався заводити зі мною мову, але мені зовсім не хотілося відкривати йому свою душу.

      – Що ти, дочко, усе німуєш? – казав мені батько.

      – А відколи здержливість стала гріхом? – питала я.

      – Та ти ж он яка похмура весь час, а жити ж якось треба, – лагіднішав татко.

      – Якщо робити все, що треба, голова може луснути, – намагалася я шпигнути батька.

      Відтоді, як я вижила, мені хотілося будь-яку істоту, що траплялася мені в житті, лише жалити словами, уражати в саме серце уїдливими фразами, хльостати ляпасами образ.

      – Ти б полежала, відпочила. – Батько намагався виявляти турботу, що було йому так невластиво.

      – Ляжу, коли настане мій час, – відрубала я.

      – Ти занадто сувора до себе, хіба не бачиш? – вів далі він.

      – Те, що я бачу, нікого не стосується, – заявила я.

      Татко подивився на мене, глибоко зітхнув і пішов. Звук його важкої ходи ще довго було чути з коридору – мабуть, він був спантеличений моєю поведінкою, але списував усе на втому та мою надмірну вразливість.

      Того вечора я довго не могла заснути. Мені думалося, що я нестерпна, пропаща жінка, коли дозволяю собі так грубіянити. Але прикра несподіванка була ще й у тому, що, завдаючи людям ран, я раптом зрозуміла, що живу. Це відчуття надавало дивним чином снаги, особливо коли нічого більше мені не залишилося. Я була як та замкнута скринька, в якій залишився ключик, але замочок зламався. З кожним днем я ставала дедалі жорсткішою до людей, тим часом як моє серце – м’якшим. Дивовижний парадокс, який я не могла пояснити.

      За два дні, коли ми, як завжди, були з татом у їдальні, несподівано в проході з’явився наш доморощений камердинер Ванько і зараз же, без будь-якої підготовки, гучно оголосив: «Прийшли!»

      Татко рвучко обернувся, бо сидів до нього спиною.

      – Кого ще принесло?! – спитав він, лиховісно насупивши брови.

      Але Ванько встиг тільки