– Це розважливо з вашого боку, – протягнув Андрій Дмитрович.
Мені кортіло відрубати, що «розважливість і ви – речі несумісні». Та я стрималася, приберігаючи свою жовч на потім. Отже, ми закінчили трапезу, я зібралася, і ми вийшли на вулицю. Там уже стояв екіпаж, візник курив, дожидаючись, нетерпляче тупав ногою по бруківці, через що перехожим могло здатися, ніби він танцює якийсь чудний танок.
– Прошу сідати, – запросив мене Андрій Дмитрович.
– Мерсі, – на старий французький штиб відказала я.
– Мадемуазель, – раптом і собі бовкнув мій кавалер, ще й галантно подав руку.
– Товаришу, – так само несподівано випалила я, чим явно збентежила свого супутника.
Ми повсідалися, й екіпаж рушив. У місті було помітно зміни. З’являлося все більше приїжджих у військових одностроях, що прибули звідкись із Сибіру: білі, чехи (особливо багато), навіть залишилися бельгійці, котрі втікали з України на свою батьківщину через Владивосток. Цих чужоземців можна було помітити в бурхливому людському потоці, що вривався струмком у невеличкі завулки, а далі перетікав у річище центральних вулиць, аби нарешті вихлюпнутися натовпом на міський майдан. Нетутешні говірки прорізалися крізь гучне багатоголосся, надаючи звичним тут українській, московській та китайській мовам безлічі незнайомих відтінків. Їхали ми недовго. Я з цікавістю роззиралася навсібіч на звичні пейзажі в незнайомому антуражі. За місяць місто змінилося відчутно. Так само, як і в далекій Україні: звідти долинали звістки про створення української держави з усіма належними атрибутами. Дійшло до того, що до Києва із Зеленого Клину було відряджено депутацію, аби повідомити про бажання Владивостока й інших міст перейти під українську юрисдикцію. Про наслідки цієї затії я не знала – усе, що відбувалося навколо, не зачіпало мене, так, ніби голос історії долинав до мене крізь сторожкий, але міцний сон.
Мій супутник під час нашої подорожі хотів був спитати про моє самопочуття, але я, заглиблена в свої роздуми, лише легенько кивнула – мовляв, поговоримо про все пізніше. Ось і цегляна будівля жандармерії на першому і єдиному поверсі з витріщеними на вулицю вікнами, що нагадувала буркотливого дідугана край дороги. Дах аж посивів під зливами й пружними морськими вітрами. Тиньк на стінах подекуди облущився, з-під нього червоними плямами, що нагадували виразки на старечій шкірі, проступала цегла, – час залишив на будівлі свій глибокий карб. Масивні двері зарипіли, відкриваючи темну пащеку входу: коридор вів углиб, куди, здавалося, увіходять, аби ніколи звідти не повернутися.
Ми пройшли в темряву, звернули праворуч. Мій кавалер знов подав мені руку й повів крізь імлу. Відчувати тепло чиєїсь долоні було незвично для мене. Самотність завжди холодна, тому й заморожує лихо. Самотність не дозволяє компромісів із сумлінням, адже, коли ти на самоті, тобі й так усе зрозуміло. Самотність не припускає