– Але я не хочу, щоб мене мали за дурня, – сказав він, і то доволі палко. – Думаєш, Чик Рафферті здивувався, коли я подзвонив і сказав йому продавати «Кавову корову»? Аж ніяк, тому що в нього, безперечно, вже кілька інших великих клієнтів подзвонили й сказали те саме. Дехто з них точно мав інсайдерську інформацію. А іншим просто трапилося жити в Нью-Йорку чи Нью-Джерсі, де вони отримують «Джорнал» у той самий день, коли він вийшов. На відміну від мене, що засів у цьому божому краї.
Я знову задумався, чому він узагалі приїхав сюди (місцевих родичів він точно не мав), але мить не видалась мені слушною, щоб питати.
– Можливо, я був зарозумілий. – Він поміркував над цим, а тоді аж усміхнувся. Я ніби побачив, як сонце пробивається крізь щільний хмарний покрив якогось холодного дня. – Я таки був зарозумілий. – Він підняв айфон. – І я таки візьму його.
Першим, що мені хотілося сказати, було «дякую», але це прозвучало б дивно. Тому я просто сказав:
– Добре. Я радий.
Він глянув на годинника «Сет Томас» на стіні (а тоді, на мій подив, перевірив час ще й на айфоні).
– Чого б нам не прочитати сьогодні один розділ, коли ми вже витратили стільки часу на розмову?
– Згода, – сказав я, хоча радо лишився б на довше і прочитав би два чи й три розділи.
Ми підбиралися до закінчення «Восьминога» одного дядька на ім’я Френк Норріс, і мені не терпілося дізнатися, як усе розкрутиться. То був старомодний роман, але все одно повний захопливих штук.
Коли скорочений сеанс добіг кінця, я полив хатні квіти містера Герріґена. Це завжди було моєю останньою роботою дня, яку я виконував усього за кілька хвилин. Підливаючи воду, я бачив, як він грається з телефоном, вмикаючи й вимикаючи його.
– Коли я вже збираюся користуватися цією штукою, то було б добре, якби ти показав мені, як це робиться, – сказав він. – Для початку, як зробити так, щоб воно не здохло. Я бачу, що рівень заряду вже падає.
– У більшій частині ви розберетеся й самі, – сказав я. – Все доволі легко. А для заряджання в коробці лежить дріт. Просто ввімкніть його в розетку. Я можу показати кілька інших штук, якщо ви…
– Не сьогодні, – сказав він. – Може, завтра.
– Добре.
– Але ще одне питання. Чому я зміг прочитати статтю про «Кавову корову» і подивитися на карту відділень, які пропонують закрити?
Першою відповіддю, що спала мені на думку, була відповідь Едмунда Гілларі про те, чому він лізе на Еверест, про що ми читали в школі: «Бо він існує». Але ця відповідь могла здатися йому нахабною – і певною мірою такою й була.
– Я не розумію.
– Справді? Такий тямущий хлопець, як ти? Думай, Крейґу, думай. Я щойно безплатно прочитав те, за що люди платять добрі гроші. Навіть за цінами підписки «Джорнал», що значно дешевше, ніж купувати його в кіоску, я плачу десь дев’яносто центів за номер. А з оцим… – Він підняв телефон так, як тисячі дітлахів підійматимуть свої на рок-концертах не так багато років по тому. – Тепер ти розумієш?
Коли він так усе описав, я зрозумів, але не знав, що відповісти. Усе