– Він і сказав, що ви так відповісте.
Я був розчарований, але не здивований. І ще не готовий здаватися.
– Твій батько – мудра людина. – Він нахилився вперед у кріслі й стиснув долоні між розведеними колінами. – Крейґу, я рідко даю поради і майже завжди тільки дарма переводжу ними повітря, але сьогодні дам тобі одну. Генрі Торо казав, що не ми володіємо речами, а вони – нами. Кожен новий предмет: дім, машину, телевізор, модний телефон, як оцей, – ми мусимо нести на власних плечах. Пригадую, як Джейкоб Марлі казав Скруджу: «Це ланцюги, що їх я скував за життя». У мене нема телевізора, бо коли б був, то я б його дивився, хоча майже всі передачі в ньому – то чисті нісенітниці. У мене нема радіо в будинку, тому що я б тоді його слухав, а мені ж тільки й треба, що дрібка кантрі, аби перебити монотонність довгої поїздки. Якби в мене було оце… – він вказав на коробку з телефоном, – то я, безперечно, використовував би його. Я отримую дванадцять періодичних видань поштою, і вони містять усю інформацію, за якою мені треба стежити в діловому світі, й про сумне становище справ у світі ширшому. – Він відхилився назад і зітхнув. – Ну от. Я не тільки дав пораду, а й виголосив цілу промову. Похилий вік дуже підступний.
– Можна показати вам одну штуку? Ні, дві.
Він видав мені один з тих поглядів, котрими іноді наділяв садівника й хатню робітницю, але до того дня ніколи не звертав на мене: такий пронизливий, скептичний і доволі неприємний. Через роки я зрозумів, що то погляд проникливого цинічного чоловіка, котрий вірить, що вміє зазирати вглиб більшості людей, і не очікує знайти там нічого хорошого.
– Це тільки підтверджує старе прислів’я про те, що жодне добре діло не лишається непокараним. Я потихеньку починаю жалкувати, що твій білетик виграв. – Він знову зітхнув. – Гаразд, давай, демонструй. Але ти мене не переконаєш.
Отримавши той погляд, такий відсторонений і холодний, я вже подумав був, що він правий. Що я таки віддам телефон батькові. Але коли я вже зайшов так далеко, то пішов ще далі. Я спеціально переконався, щоб телефон був повністю заряджений і працював – ха-ха – як новенький. Я ввімкнув його й показав на іконку в другому ряді. На ній були ламані лінії, схожі на графік кардіограми.
– Бачите оце?
– Так, і бачу, що там написано. Але мені не потрібен звіт про ринок акцій, Крейґу. Ти ж знаєш, я передплачую «Волл-стріт Джорнал».
– Аякже, – погодився я, – але «Волл-стріт Джорнал» такого не вміє.
Я торкнувся іконки і відкрив додаток. З’явився індекс Доу-Джонса. Я гадки не мав, що означають числа, але бачив, що вони коливаються. 14720 наросло до 14728, тоді впало до 14704, тоді підскочило до 14716. Очі містера Герріґена розширилися. Рот махом розкрився. Його ніби хтось угрів маракасом. Він узяв телефон і близько підніс до лиця. Тоді глянув на мене.
– Ці числа в реальному часі?
– Так, – сказав я. – Ну, думаю, вони можуть відставати на хвилину-дві, не знаю напевне. Він підтягує їх з нової телефонної вежі в Моттоні. Нам пощастило, що вона так близько.
Він нахилився вперед. Куточків губ торкнулася мимовільна