– Може, так, може, ні, але я знову скажу тобі, який я радий, що ти переконав мене залишити його собі. Він дав мені про що подумати. А коли я ночами не можу заснути, він стає мені хорошим товаришем.
– Я теж радий, – сказав я, і так і було. – Треба йти. Побачимося завтра, містере Герріґен.
І я його таки побачив, але він мене – ні.
Як завжди, я ввійшов до будинку через сіни й погукав:
– Містере Герріґен, я прийшов!
Відповіді не було. Я вирішив, що він, певно, у ванній. Я дуже сподівався, що він там не впав, бо того дня у місіс Ґроґен був вихідний. Увійшовши до вітальні й побачивши, що він сидить у своєму кріслі – кисневий балон на підлозі, айфон і «Мактіґ» на столику поруч, – я розслабився. Тільки його підборіддя лежало на грудях, і він перехилився на один бік. Ніби заснув. Коли так, то він уперше зробив це так пізно пополудні. Зазвичай він дрімав годинку після обіду, а на той час, як я приходив, уже був геть ясноокий і пишнохвостий.
Я підступив ближче й побачив, що його очі не повністю заплющені. З-під повік виднілася нижня дуга райдужки, але її блакить уже не була такою різкою, а більше імлистою, вицвілою. Я відчув страх.
– Містере Герріґен?
Нічого. Покручені пальці ледве зчеплені на коліні. Одна з палиць і досі спиралася на стіну, але друга лежала на підлозі, ніби він був потягнувся по неї й перекинув. Я зрозумів, що чую мірне шипіння кисневої маски, але не тихе сопіння його дихання – звук, до якого я так звик, що вже майже не помічав його.
– Містере Герріґен, що з вами?
Я підійшов ще на кілька кроків і простягнув руку, щоб потрусити за плече й розбудити, але зразу прибрав її. Я до того ніколи не бачив мертвої людини, але подумав, що, мабуть, ось він, перший раз. Знову простягнув до нього руку і цього разу не сахнувся. Я взяв його за плече (страшенно кістляве під сорочкою) і трусонув.
– Містере Герріґен, прокиньтеся!
Одна рука впала з коліна й повисла між ногами. Він ще сильніше перехилився набік. Я побачив між губами жовті пеньки зубів, але вважав, що, перш ніж когось кликати, мушу точно переконатися, що він не просто знепритомнів. У мене був не дуже чіткий, але яскравий спогад про те, як мати читала мені казку про хлопчика, що кричав «Вовк!».
На занімілих ногах пішов я до загальної вбиральні, котру міс Ґроґен називала дамською кімнатою, і повернувся з ручним люстерком, що стояло в містера Герріґена на полиці. Я підніс його до рота і носа. Поверхню не затуманив жоден теплий видих. Тоді я й дізнався напевне (хоча, згадуючи зараз, я майже впевнений, що по-справжньому зрозумів ще тоді, коли ота рука впала й повисла між колінами). Я був у вітальні з мерцем. А як він простягне руку і вхопить мене? Звісно, він би такого не зробив, я йому подобався, але я пригадав той вираз очей, коли він сказав (тільки вчора!), що коли був би молодшим, то взяв би це нове джерело прибутків за одне місце і стиснув би. І як він зігнув пальці в кулак, щоб наочно все продемонструвати.
«Ти