– Вас ця Софія непокоїть? – промовила стара, не відриваючись від м’яти.
– І не лише. Мене ще непокоїть та книга, яку зараз вивчає Зизаній. Я хочу бути певна, що ніхто про неї не довідається.
Стара більше на ставила запитань, мовчки дістала порожню миску, плюнула туди, висипала потолочену траву у розвела дерев’яною паличкою, щось шепотіла… Княгиня здригнулась від холоду і потяглась до чаю.
– Стійте, моя пташко! – вигукнула стара. – Ви повинні бути пильною у вашій подорожі. Нитки скручуються у вузол. Та я не бачу, що це за вузол і до чого він. Ви повинні бути обережною.
Стара залила своє ворожіння водою і вилила всю решту у відро. Кіт нявкнув, зіскочив з печі і став тертися об ноги княгині. На це Параска всміхнулась своєю чорною порожнечою.
– Геть! – роздратувалась на тварину княгиня.
– Але й буде вам розрада, моя зозулько. – Параска підвелась і ногою відсунула мурка. – А за вашу книгу не переживайте. І за землі ваші. Без вас нічого не станеться.
– Параско, простеж за Зизанієм.
– Добре, простежу. А це вам на дорогу. – Жінка дістала два цупких крихітних мішечки, перемотаних різнокольоровими нитками.
– Ось у цьому, з зеленою ниткою, – якщо вам треба буде когось навернути на свій бік. – Корецька вражена дивилась на стару. – А з червоною ниткою – для того, кого треба буде затримати біля себе та розпалити в його душі велику пристрасть і похоть.
– Параско, ти що таке кажеш? Щоб я?
Стара зареготала.
– Моя пані, ви їдете до королівського двору. Причому сама. Якщо вам не знадобиться парасчине зілля, просто викиньте його. Але візьміть із собою, – стара всунула в руки Корецькій мішечки. – Ідіть. Вже світає.
Княгиня кинулась до світлиці, запопадливо сховавши мішечки в кишені. Увірвавшись до опочивальні тремтячими руками вона схопилась за крісло. Невідоме передчуття змушувало її нервувати. І чи не вперше княгиня засумнівалась, чи вірно все робить.
Замок став прокидатись. Зашурхотіло, загомоніло все довкола. Анна почула самійлів голос і зраділа. Наказала служкам одягати себе у дорожню сукню із теплої вовни. Самійло і Михайло Вишневецький снідали поспіхом. Анна, сидячи за столом, не торкалась страв – вона дивилась на схудле і загоріле обличчя сина. «Як він змужнів. Красивий, розумний, сміливий. Він став би гідним правителем, кращим з усіх, що коли-небудь були».
– Мамо, що ви так поглядом свердлите? – роздратовано мовив Самійло, якому не по собі було від материнської уваги. Що ж подумає про нього побратим?
– Милуюся, синку. І не знаю, коли тобою намилуюся вдосталь.
Від цих слів Корецької чоловіка пересмикнуло, він схопився з місця:
– Нам вже час. Треба якнайшвидше дістатись Лубен, – зачепив пильним поглядом Михайла Вишневецького, який все ще ласував ковбасою. Побратим зітхнув, відставив таріль і також підвівся.
Чоловіки від’їжджали поспіхом. Самійло обійняв матір,