– Не хвилюйтесь, Адаме, ми Корецьким це місто не віддамо, – Софія лукаво усміхнулась, натягнула шкіряну рукавичку, яка була їй трохи завелика, тупнула коня під боки – і гайнула вперед. За нею – особиста варта княгині.
Зелені пагорби простягались ген за обрій. Невисокі дикі вишні та груші ховали в темному листі свої поки що дрібні й непомітні плоди. Принишкли гомінкі цвіркуни, зачувши стукіт тисяч кінських копит. Сховались у полях всі тварі небесні і земні. Чорна ріка впритул наблизилась до міста, обнесеного частоколом. Софія з пагорба поглядала на Черемошку. Вона раділа – попри неспішну ходу війська, вони застигли містян зненацька. Жінка підняла руку в рукавиці догори – ріка за її велінням спинилась. Шляхтичі посунули до воїтельки.
– Відправимо гінця? – поцікавився Адам. Він не сумнівався, що черемошчани відмовляться битись і погодяться повернутись під владу Ружинських. «Така сила їх налякає. Тут стільки вершників і зброї», – переконував себе князь.
– Та які гінці для зрадників? – втрутився Самійло Лащ, який всі ці дні не просихав від варенухи. Поруч із ним їхала верхи жінка – хвойда, Євдокія, з дрібних шляхтичів, яку Самійло водив з собою у всі походи. Жінка нестримно зареготала. На неї невдовлено зирнуло панство. Софія ще раз поглянула на мури, над якими височіли дахи дерев’яного замку і нарешті промовила:
– Cамійло правий. Оточіть місто з найвигіднішої позиції. Черемошчани самі все зрозуміють. – Голос її був холодний і впевнений.
Пагорбами розносились бентежні звуки дзвонів і сурм. Містяни закрили брами і в паніці розпорошувались оселями й церквами. Чоловіки хапались за зброю і мчали на стіни. Не зрівнятись їхнім силам із армією Ружинських. Захисники Черемошки хрестились, промовляли молитви і поглядали в бік ротмістра, який біля муру завзято доводив щось наміснику Корецьких. Обидва кричали одне на одного – вочевидь, не знаходячи згоди. Нарешті намісник звелів відкрити міські ворота і у супроводі кількох вартових посунув до чорної безликої лави, яка оточила місто. Він йшов неквапливо, на ходу обдумуючи свої слова.
В його бік рушили шляхтичі на чолі із жінкою в панцирі. Натертий до блиску, він миготів на сонці. Сивий намісник Корецьких спинився, піднявши руку до чола – сонце заважало йому дивитись у бік воїнів.
– Чи прийшло панство з миром чи з війною?! – чимдужче виголосив черемошчанин, намагаючись приховати в голосі власний страх.
– Хто ти? – першою вимовила жінка.
– Я намісник князів Корецьких! – так само гучно мовив старий.
– Схопіть його! – за цими словами пані військові вмить обступили перемовника. – І відрубайте йому голову. Просто тут.
– Софіє! – вигукнув Адам Ружинський. – Для чого це?
– Не чіпай. Все вірно робить, – заступився за кузину Самійло Лащ.
Під схвальні вигуки воїнів, над головою сивого намісника, якого вже устигли поставити на коліна, занесли