Стара на це лише всміхнулась. Їй бо, Парасці, ворожці із баби-прабаби, не знати, що найбільше жадають люди – слави, влади і багатства.
Стара своїми порепаними губами щось прошепотіла, відлила воду у меншу миску і наказала випити її. Княгиня на ворожку зирнула розгублено.
– Якщо ви цього хочете, то усе у вас вийде. Пийте, – прошепотіла стара, підносячи до вуст Корецької зачакловану рідину. – Головне не бійтесь, страх поганий порадник…
Анна заплющила очі і залпом влила в себе чаклунство. На смак воно було гидке, від того закашлялась. «На життя чи на смерть?» – промайнула думка в її голові, та княгиня її відігнала. Витерла рукою свої червоні вуста і підвелась.
– А це вам, зозулько, калина, накажете, аби відвар зробили з неї. Тримайте. Щоб ніхто не подумав, що ви за чарівництвом до мене приходили. – Стара ледь встигла встромити у руку господині в’язку висушених ягід.
Корецька вибігла з парасчиної землянки, наче ошпарена. Бліда та перелякана подалась до палат своїх, тримаючи занімілою рукою калинове гілля. Такою й помітив свою господиню Євстафій, який чекав на Корецьку біля льохів, сховавшись за білими вітрилами простирадл.
Розділ VII
Іван Мужиловський їхав верхи. Він не любив пишні дормези, яких у його розпоряджені було аж два. Братія Софіївського монастиря ще до переходу в уніатство утисків у коштах не знала. Бо ж у соборі – одразу кілька чудодійних ікон та мощей, до яких так і линуть віряни звідусіль. Православні в обитель Івана приходять і нині – іноді цілими натовпами, хоч до унії не навертаються, але святиням грецької віри моляться. Та все ж Іван Мужиловський відчував – темні часи для братії ще попереду. Шостим своїм чуттям знав, що ігумени інших київських монастирів та глави церков, колишні брати по вірі, планують підступи, інтригують проти уніатів. Але обраний шлях свій Іван вважав вірним. Заради єдності країни Речі Посполитої, аби не було причин для бунтів та війн, єдиний шлях – релігійне примирення. І якщо заради цього треба поступитись церквою – то чому б і ні. Аби лишень не лилася русинська кров. Яка різниця – служити константинопольському патріарху, який зараз ледь жевріє в руках бусурман-османів, чи Папі римському, якого оточують все ж таки християни? «Чи не під одним Богом ходимо? Головне, щоб залишатись вірним христовій вірі і вченню, а під чиїм керуванням – чи не все одно?» – міркував так Іван Мужиловський, наважуючись підтримати Брестську унію. І дивувався він, чому інші православні панотці не розуміють його доводів.
Протопоп був вбраний, як багатий шляхтич. У дорогому жупані з італійського оксамиту з золотими гудзиками, у хутряній шапці зі срібним аграфом, їхав він при шаблі. Навмисне одягнувся дорого – бо їде до княгині Корецької і волів би, аби вбачала у ньому вона не священника, який перейшов до уніатів, а шляхтича, рівного собі.
Іван