Колишні несвідомі буржуї, купці, чиновники та інша наволоч хитрували й обманювали, як могли, трудящих країни і добровільно не повертали вкрадене в народу. Переплавляли золото та робили з нього цвяхи, на які вішали картини й портрети нових вождів; зашпаровували штукатуркою в стінах золоті царські монети або набивали ними труби у бильцях ліжок; ховали антикваріат, коштовне каміння й золоті вироби в хитромудрих тайниках і навіть у вбиральнях. Усе це було марним перед досвідченим оком і гострим нюхом товаришів з ЧК. А якщо їхні досвід і наполегливість не спрацьовували, то вони вміли розговорити несвідомий елемент, зазвичай навіть не виходячи з його помешкання. І той здавав усе, бо умивався кров’ю і шаленів від виду оголених дочок або дружини.
Не завжди складалися протоколи й акти про вилучення. Особливо в перші місяці влади, яку принесла пролетарська революція. Тому по Херсону наполегливо повзли чутки про те, що є серед чекістів нечисті на руку співробітники. Але ж про чисті руки чекістів, їхні полум’яні серця й холодний розум і так часто говорив на нарадах Фелікс Едмундович. Тому виявляв і безжально знищував гниль, що посміла напнути на себе чекістську шкірянку, в якій, на відміну від іншого одягу, не заводилися воші й так зручно зберігалося вкрадене.
Таку гниль у Херсоні й виявили – аж п’ять співробітників. Цьому особливо сприяв Олександр Якович Аросєв, який у полум’яному 1920 році був головою Херсонської губернської ЧК. Здавалося, найкращих Аросєв забрав із собою до Харкова для роботи у Верховному трибуналі. Якраз – ні! Усе-таки залишив у Херсоні свої очі й вуха, які виявили тих товаришів по службі, хто чинив мародерство.
Із мародерами було все зрозуміло. А як бути з доповіддю уповноваженого особливого відділу товариша Варніча? Напевно, не знав цього й сам головний чекіст.
Така думка прослизнула в багатьох головах близьких соратників. Вони почали переглядатися – і, звісно, усвідомили, що колеги-чекісти вже відчитали цю крамольну думку, яка так підступно заповзла в їхні голови. І від цього в головах похололо і стало здаватися, що й стіни, попри задушливу духоту, стали покриватися інієм, шар якого збільшувався з кожною хвилиною мовчання Дзержинського.
Певно, й самому Феліксу Едмундовичу стало нестерпно холодно. Він мерзлякувато повів плечима і, нарешті відірвавшись від вікна, повернувся до колег по полум’яній боротьбі за щастя трудящих усієї планети.
Далі сталося надзвичайне. Вперше після замаху в березні 1918 року Фелікс Едмундович Дзержинський власноруч відчинив вікно.
Соратники,